 |
 |
 |
|
МИСТЕЦЬКІ ФОКУСИ: ЯК ХУДОЖНИКИ МОЖУТЬ ЗНЕЦІНИТИ ВЛАСНІ ТВОРИ
14 грудня 2025 року
Участь у створенні підробок або маніпуляції з датуванням творів мистецтва – речі, яких, здавалося б, можна очікувати лише від затятих шахраїв, проте, як свідчить історія, часом до цих трюків вдавалися й поважні всесвітньо відомі художники. Когось мотивувало бажання більше заробляти, інших – жага слави. На додачу є ще один «фокус», від якого публіка зазвичай не в захваті: митець може просто відмовитися визнавати авторство власних оригінальних робіт. Навіщо? Про це ми розповімо далі. Зауважимо, що подібні речі, на щастя, трапляються нечасто, проте збитки, яких внаслідок таких дій зазнають колекціонери, арт-дилери, музеї, можуть бути суттєвими.
1. Продаж власного підпису
Чи можна уявити, що художник та його найближче оточення свідомо робитимуть речі, які сприятимуть появі підробок і в результаті негативно вплинуть на репутацію самого митця? Один колоритний іспанець із закрученими вусами, який без зайвої скромності вважав себе генієм, на власному прикладі показав, що такі сюрпризи бувають. Читач, мабуть, вже впізнав у цьому образі Сальвадора Далі – відомого сюрреаліста і поціновувача великих грошей, який недаремно отримав прізвисько-анаграму «Avida Dollars» («Жадібний до доларів»). Хтозна, чи зважився б сам художник на неймовірну аферу з продажу свого підпису, яка призвела до засилля підробок, якби не його дружина Гала. Догоджаючи своїй примхливій музі, Далі брався за будь-яку грошовиту роботу (рекламу, портрети на замовлення багатих персон), та коли у 1970-х рр. через посилення тремору рук хворий митець вже не міг створювати нові картини, його дружині спало на думку активізувати продажі друкованої графіки, вдавшись до хитрої схеми – торгівлі чистим папером з підписом свого чоловіка [1]. За допомогою двох асистентів, які швидко перегортали аркуші, упродовж дня художник ставив сотні, а часом і тисячі автографів, після чого папір продавали видавцям, особливо не переймаючись, як саме ті скористаються отриманим товаром – для створення легальних авторських гравюр та літографій, чи з якоюсь іншою метою. Невдовзі на ринку з’явилися численні підробки графічних робіт Сальвадора Далі, які переконливо справляли враження оригінальних, оскільки на них був справжній підпис.
Сальвадор Далі зі своїм улюбленим оцелотом Бабу та тростиною, 1965 р. Фото: Roger Higgins, через Вікісховище, суспільне надбання.
Одного дня 1974 р. французькій поліції пощастило зупинити авто, яке прямувало до Андорри, і виявити у ньому незвичайний вантаж – 40 000 листків літографського паперу, які не містили жодного зображення, окрім автографа Далі, – так публіка й дізналася, чим останнім часом займався митець. Десять років по тому колишній арт-менеджер художника, Пітер Мур, який теж збагатився на цій афері, заявив, що загальна кількість підписаних аркушів сягала 350 000, хоча деякі експерти вважають, що реалістична цифра становить «лише» від 40 000 до 60 000 одиниць – цілком достатньо, щоб спричинити хвилю фальсифікацій та посіяти недовіру серед колекціонерів.
2. Ретроспективне датування
Датування творів заднім числом, до якого вдаються деякі художники, може мати серйозні наслідки, адже дата зазвичай має принципове значення у питанні визначення культурної цінності та економічної вартості предметів мистецтва. Зокрема від конкретного періоду у творчості художника суттєво залежить ціна його робіт. Напевно, наймасштабніший виявлений випадок ретроспективного датування стосується діяльності відомого італійського художника Джорджо де Кіріко. Річ у тім, що у доробку митця високо цінується його ранній, так званий метафізичний період 1910-1919 рр., упродовж якого де Кіріко створив знамениті зображення загадкових безлюдних вулиць, а також дивні фігури безликих манекенів, які справили вплив на сюрреалістів та припали до смаку багатьом колекціонерам. У наступні роки художник кардинально змінив свій стиль, звернувшись до живопису у класичній та бароковій манері, який не знайшов відгуку і продавався значно гірше. Невдоволений цією ситуацією, в середині 1920-х де Кіріко почав створювати репліки своїх ранніх робіт, які користувалися великим попитом, і датував нові картини 1910-ми роками. Сам митець називав ці твори «verifalsi» – «справжні підробки» [3].
Джорджо де Кіріко, Червона вежа (1913). Колекція Музею Гуггенхайма. Фото: wikiart.org, суспільне надбання.
Кілька десятиліть по тому ці хитрощі були викриті кількома італійськими арт-дилерами, проте це не завадило де Кіріко й далі продавати датовані заднім числом репліки, які колекціонери вважали за його справжню ранню «метафізику». До сьогодні проблема ідентифікації «verifalsi» повністю не вирішена, оскільки не всі картини пройшли наукову експертизу, яка дозволяє виявити у живописі анахронічні пігменти, що не відповідають заявленій даті створення. А ціна помилки у цьому питанні вагома: справжня робота метафізичного періоду Джордж де Кіріко сьогодні може коштувати кілька мільйонів доларів, репліка – на порядок нижче.
До трюку з ретроспективним датуванням вдавався й відомий мексиканський художник ХХ ст. Давид Альфаро Сікейрос, але з іншої причини: Сікейросом керувало прагнення не так більше заробляти, як створити собі репутацію новатора, який випередив час. Згодом експерти встановили, що низка робіт художника була виконана на десятиліття пізніше від дат, зазначених на творах: наприклад, картина «Сільська мати», датована 1924-м роком, насправді була написана у 1935-му [4].
Давид Альфаро Сікейрос, Сільська мати (1924). Фото: Вікісховище, суспільне надбання.
Якщо у традиційному живописі, графіці та скульптурі ретроспективне датування вважається звичайним обманом, то в концептуальному мистецтві, яке проголошує примат ідеї над її фізичною реалізацією, вільне поводження з датами може легко зійти з рук, ставши звичною справою. Так, у 2024 р. у британських ЗМІ з’явилася новина, що відомий художник Дем’єн Герст презентував кілька робіт, фактично виготовлених у 2017 р., проте датував їх початком 1990-х, імовірно, з метою підвищити вартість, а також нібито доручив своїм асистентам зістарити твори, аби ті виглядали на заявлений вік [5]. Мова йде про відому серію «Природнича історія», яка колись принесла Герсту славу, – великі акваріуми із опудалами риб, птахів, корів та овець, законсервованих у розчині формальдегіду. На зауваження журналістів представники художника відповіли, що кілька опудал тварин дійсно є новими, проте умисно їх не зістарювали, а з датуванням усе гаразд: мовляв, Дем’єн Герст є концептуальним митцем, а відтак має значення лише рік, коли в художника виник задум твору, а не дата виробництва [6].
3. Відмова від власних творів
Що може змусити художника відмовитися від своїх творінь? Часто-густо – бажання позбутися слабких робіт та підчистити творчу біографію. З цією метою чимало митців знищують невдалі «шедеври» або просто знімають їх з продажу, і коли такі предмети мистецтва перебувають у власності самого художника, нічого особливого у цих діях немає. Проте окремі митці йдуть далі і відхрещуються від тих робіт, які були продані і перебувають у колекціях інших осіб.
Відомо, що Пабло Пікассо декілька разів відмовлявся підтвердити справжність кількох своїх картин, хоча й добре знав, що вони автентичні [7]. Британський художник Люсьєн Фройд, онук засновника психоаналізу, теж не відзначався легким характером. У 1997 р. один швейцарський колекціонер, який раніше придбав картину Фройда «Оголений чоловік, що стоїть», зненацька отримав від художника листа з категоричною вимогою повернути йому картину, звісно, за певну винагороду, якщо ж колекціонер відмовиться, Фройд погрожував, що заявить, ніби твір є підробкою. І здійснив свою обіцянку. Лише у 2021 р., коли після смерті норовливого митця минуло десять років, експерти довели, що автором картини, попри його заперечення, є Люсьєн Фройд [8].
У 2015 р. прикра несподіванка чекала й на деяких поціновувачів відомого німецького художника Ґерхарда Ріхтера, який відмовився вносити до свого каталогу-резоне (переліку справжніх творів) цілу серію картин, написаних у 1962-1968 рр. [9] Самому Ріхтеру настільки не подобається його живопис раннього західнонімецького періоду, що митець вирішив просто викреслити цю сторінку зі свого життя, незважаючи на те, що картини вже перебувають у чиїхось руках і наслідки для колекціонерів будуть невтішними: відмова митця або іншого упорядника внести певний твір до каталогу-резоне автоматично робить такий предмет мистецтва сумнівним і часто взагалі непридатним для подальшого продажу.
Індустріальний пейзаж (1962). Раніше був атрибутований як твір Ґерхарда Ріхтера.
Крім перфекціонізму та піклування про бездоганний образ, причиною маніпуляцій з авторством інколи буває… страшна помста. Французький художник Бальтюс (справжнє ім’я – Балтазар Клоссовскі де Рола), відомий відвертими зображеннями дівчат, якось заявив, що рисунок, проданий його колишньою дружиною, є підробкою. Проте у 1995 р. суд постановив, що твір справжній, автором є Бальтюс, а неправдиву заяву митець зробив заради помсти, і раніше у такий самий спосіб вже намагався завдати шкоди колишнім коханкам та арт-дилерам [10].
Зазначимо, що художник, як і будь-який інший автор, може цілком доброчесно і законно відмовитися від свого твору у тому разі, коли об’єкт було серйозно пошкоджено або спотворено внаслідок внесення у нього несанкціонованих змін. За цих обставин автор може заборонити іншим згадувати своє ім’я у зв’язку з пошкодженим чи зміненим твором. Але й тут можливі несподіванки: різні художники по-своєму розуміють, який ступінь пошкоджень або реставраційних втручань є вагомою підставою для заборони.
Цікавий приклад – спір щодо зображення «Ковбої доять корову» («Cowboy Milking»), створеного американською концептуалісткою Кейді Ноланд. У 2011 р. колекціонер на ім’я Марк Жанку мав щастя придбати цю роботу, сплативши 106 500 дол., а вже за кілька місяців вирішив перепродати, оскільки у цей час ринок Ноланд був на підйомі (одну з робіт мисткині того року було продано за 6,6 млн дол.). З цією метою колекціонер звернувся до аукціону «Сотбіс», де «Ковбоїв…» попередньо оцінили від 250 000 до 350 000 дол. Проте художниця, яка пильно стежить за своїми продажами, вирішила оглянути, у якому стані перебуває твір, і дійшла висновку, що він відрізняється від його первісного вигляду та завдає шкоди її репутації [11]. Від часу створення «Ковбоїв…» у 1990 р. минуло понад два десятиліття, тож якісь зміни на кшталт подряпин природно з’явилися, однак мисткиня через свого адвоката домоглася, щоб аукціонний дім зняв лот з торгів.
Кейді Ноланд, Ковбої доять корову (1990), трафаретний друк на полотні, 122 х 183 см. Твір перебуває у колекції музею MAMCO, Женева. Фото: © MAMCO.
Спроба Марка Жанку домогтися від «Сотбіс» та художниці грошової компенсації – потерпілий вимагав цілих 26 млн дол. – зазнала фіаско. Позов самої Кейді Ноланд із вимогою заборонити колекціонеру використовувати її ім’я у зв’язку з маркетингом та продажем «Ковбоїв…» також був відхилений. Отже, де-юре колекціонер має законне право продавати цей арт-об’єкт і вказувати ім’я його авторки, крім того, Жанку отримав експертний висновок, у якому зазначено, що стан твору «дуже добрий» [12]. Але після згаданого інциденту аукціонні доми та арт-дилери навряд чи узялися б за продаж цієї речі, остерігаючись чергового позову художниці, яка не хоче мати нічого спільного зі своїм творінням. Врешті-решт Жанку подарував «Ковбоїв…» Музею модерного та сучасного мистецтва (MAMCO) у Женеві.
Ось такий він, мистецький світ – примхливий і сповнений несподіванок. А зважаючи на те, що давнім супутником мистецтва є гроші, ціна примхи часом буває дуже високою.
Посилання:
1 Richardson J. Dali’s Demon Bride. Vanity Fair. 1998. December
2 Shank I. How Salvador Dalí Accidentally Sabotaged His Own Market for Prints. Artsy. 2017. April 19
4 Helguera P. Backdating Our Way into Prosperity. Beautiful Eccentrics. 2021. May 6
7 Stolz G. Authenticating Picasso. Artnews. 2013. January 2
9 Controversy over Richter catalogue raisonné. Art Law & More : веб-сайт. 2015. July 23
10 Cohen P. Ruling on Artistic Authenticity: The Market vs. the Law. The New York Times. 2012. Aug. 5
Автори: Степан МАКСИМОВ, Олена РАДАЄВА
|
