 |
 |
 |
|
THE MOST AUTHENTIC FAKES: THE STORY OF WOLFGANG BELTRACCHI
December 20, 2024
The history of art has seen many ingenious forgers who have managed to fool collectors, art critics, gallerists, auction houses and museums – from the local to the most prestigious in the world. The 20th century has produced such masters of this craft as Han van Meegeren, Elmira de Hori, the British fraudulent duo of John Myatt and John Drew, and also Wolfgang Beltracchi and his wife Helena, from whom the forger got both his surname, having been Wolfgang Fischer before marriage, and assistance in selling fakes. The Beltracchis became real Bonnie and Clyde, causing the loudest scandal in the art world since World War II.
В історії мистецтва було чимало винахідливих фальсифікаторів, яким вдавалося вводити в оману колекціонерів, мистецтвознавців, галеристів, аукціонні доми та музеї – від місцевих до найпрестижніших у світі. ХХ століття дало таких майстрів цієї справи як Хан ван Мегерен, Елмір де Хорі, британський шахрайський дует Джона Майєтта і Джона Дрю, а ще – Вольфганга Бельтраккі з його дружиною Хеленою, від якої фальсифікатор отримав і своє прізвище, до шлюбу бувши Вольфгангом Фішером, і допомогу у збуті підробок. Подружжя Бельтраккі стало справжніми Бонні і Клайдом, спричинивши найгучніший скандал у світі мистецтва з часів Другої світової. Після викриття їхньої афери у 2010 р. Вольфганг Бельтраккі, десятиліттями тримаючись в тіні, раптом перетворився на зіркову персону, в якої безліч разів брали й продовжують брати інтерв’ю, запрошують на різноманітні заходи та знімають кінострічки. Історія колишнього фальсифікатора, а сьогодні – художника, який працює під власним іменем, справді варта уваги.
Вольфганг Бельтраккі. Фото: Jindřich Nosek (NoJin), CC BY 4.0 через Вікісховище
Вольфганг Бельтраккі, тоді ще на прізвище Фішер, народився 1951 р. у невеликому німецькому місті Гекстер в родині художника, який займався реставрацією і розписом церков, додатково підробляючи створенням копій відомих картин, зокрема Рембрандта, Сезанна, Пікассо. За словами Бельтраккі, мистецтво було в родині буденною справою, як вживання їжі або чищення зубів, а троє з чотирьох його братів та сестер також стали художниками [1]. Перейнявши майстерність від батька, вже у підлітковому віці Вольфганг створював якісні копії. Згодом він вступив до Академії мистецтв в Аахені, але за кілька років покинув навчання, не отримавши закінченої художньої освіти.
Протягом 1960-1970-х рр. Бельтраккі вів кочовий спосіб життя у стилі хіппі: об’їхав на своєму байку чимало країн, прожив півтора роки на пляжі в Марокко, попрацював у нічному клубі, паралельно займаючись живописом. Але, як виявилося, підробки йому було створювати легше й вигідніше, ніж працювати під власним іменем. Якось молодому Бельтраккі вдалося вигідно перепродати кілька старих голландських зимових пейзажів, на яких він дописав фігурки людей на ковзанах. Сюжети з ковзанярами здавна подобалися і йому самому, а на ринку користувалися більшим попитом, ніж звичайні зимові краєвиди. Після цього художник зайнявся створенням «робіт старих майстрів», підшуковуючи на блошиних ринках старовинні полотна й рами.
У 1981 р. спільно з бізнес-партнером Бельтраккі заснував компанію з торгівлі творами мистецтва, але робота була офісною і творчий типаж нудився, а співвласник підприємства зрештою звинуватив його у недбалості та завданні збитків. Митець покинув роботу і зосередився на тому, що вмів найкраще, обравши манеру модерністів початку ХХ ст., підробити яких було легше, ніж старих майстрів. Так само, як це робили інші фальсифікатори, Бельтраккі створював не копії наявних творів, а нові роботи в стилі певних художників, видаючи імітації за загублені й нарешті віднайдені шедеври, підійшовши до справи серйозно: переглядав каталоги-резоне, шукаючи картини, які вважалися втраченими, і ніхто не знав, як вони виглядали, оскільки жодних фото не збереглося; переймав характерну манеру і техніку художників; цікавився їхнім життям, включно з найдрібнішими деталями побуту, і навіть подорожував місцями їхнього проживання, аби краще зрозуміти особистість митців. Ще один цікавий штрих до портрета фальсифікатора: аби виявити, чи є в його підробках слабкі місця, Бельтраккі неодноразово віддавав їх на експертизу.
У 1980-х вибір Бельтраккі припав на німецьких художників, які у 1930-х рр. вимушені були залишити країну через переслідування, і втрачених картин та документації у цьому сегменті було вдосталь. Створені ним підробки експресіоністів Йоганнеса Мольцана (1892-1965) та Генріха Кампендонка (1889-1957) користувалися попитом і успішно проходили «фейс-контроль» у відомих фахівців, які здебільшого покладалися на власний досвід, а не лабораторні методи аналізу. Одну з підробок Мольцана навіть придбала вдова художника, а кілька фальшивих робіт Кампендонка було внесено до його каталогу-резоне, укладеного експерткою Андреа Фірменіх, яка консультувалася з іншими фахівцями та сином покійного митця [2]. У всіх трапляються помилки.
Згодом, пересвідчившись у своєму успіху з німецькими експресіоністами, фальсифікатор перейшов до відоміших імен: Кеса ван Донгена, Жоржа Брака, Фернана Леже, Макса Ернста… Загалом протягом майже сорока років підпільної діяльності Вольфганг Бельтраккі випустив у світ близько трьох сотень підробок, працюючи «хвилями»: кількість картин кожного року залежала від потреби у грошах. Робін Гудом Бельтраккі точно не був, діючи заради власного задоволення та забезпечення безтурботного життя. Ще до одруження і залучення до справи дружини, фальсифікатор встиг заробити своїм ремеслом на маєток та великий парусний човен (човна на початку 90-х він втратив, коли той сів на мілину під час невдалої навколосвітньої подорожі).
Збутом фальсифікату займався активний дилер Отто Шульте-Келлінґгауз, а згодом новою посередницею стала Хелена Бельтраккі, з якою Вольфганг одружився у 1993 р. Пізніше до родинного бізнесу була залучена і її сестра. Першою значною «перемогою» Хелени став продаж картини в стилі французького художника Жака Вальм’є, яку спокійно прийняв на консигнацію співробітник престижного кельнського аукціонного дому «Лемперц» («Lempertz»).
Походження Хелени Бельтраккі дозволило вигадати для підробок досить пристойний провенанс: як онука німецького промисловця Вернера Єгерса Хелена розповідала дилерам та аукціонним фахівцям, що успадкувала від діда цінну колекцію, а той придбав картини в знайомого галериста єврейського походження Альфреда Флехтхайма, який спеціалізувався на художниках-модерністах, а з приходом до влади Гітлера виїхав з країни. Насправді дід Хелени не був затятим колекціонером і навряд чи б ризикував, купуючи твори, які в тогочасній Німеччині вважалися «дегенеративним мистецтвом». До того ж Вернер Єгерс був на тридцять років молодшим від арт-дилера і навіть не був з ним особисто знайомий. Але до 2010 р., коли родину Бельтраккі та спільників було заарештовано, ніхто не звертав уваги на такі деталі, оскільки на користь вигаданого провенансу було ще кілька на позір залізних аргументів. Вольфганг Бельтраккі створив фальшиві етикетки з написом «Sammlung Flechtheim» («Колекція Флехтхайма») та маленьким карикатурним портретом арт-дилера, які попередньо зістарював, шкрябаючи і підфарбовуючи чаєм, а потім приклеював на підрамники. На додачу Хелена завжди могла показати на підтвердження провенансу картин стару фотографію своєї бабці в оточенні робіт відомих модерністів. Згодом підроблена світлина стала одним з доказів у кримінальній справі.
Хелена Бельтраккі в образі своєї бабусі Жозефіни Єгерс перед підробками, які таким чином отримали легітимний провенанс.
Якось в середині 90-х Вольфгангу Бельтраккі спала на думку ідея влаштувати незвичайну фотосесію, а дружина підтримала задум: Хелена зіграла роль своєї бабусі Жозефіни Єгерс, одягнувши закриту сукню, перлове намисто та сівши за столом під стіною, прикрашеною картинами в стилі Макса Ернста і Фернана Леже, а чоловік за допомогою старого фотоапарата та довоєнного фотопаперу зробив розмитий, трохи пожовклий знімок.
Аби й сам живопис відповідав духу епохи, Бельтраккі просушував його у спеціальній печі. І останній штрих – клав у шпарину між полотном та підрамником дрібне сміття й пил, які мали там накопичитися протягом кількох десятиліть.
Вперше Вольфганга Бельтраккі та дилера Отто Шульте-Келлінґгауза ледь не впіймали наприкінці 90-х: вже тоді, попри всю обережність і винахідливість Бельтраккі, в кількох проданих «Мольцанах», відправлених їхніми власниками на експертизу, було виявлено невідповідні заявленій даті пігменти. Проте строк позивної давності на той час вже сплив і підозрюваних лише могли викликати як свідків. Подружжя Бельтраккі поспіхом продало нерухомість у Німеччині і вирушило у подорож Європою, придбавши маєток з виноградниками на півдні Франції. В поліції вважали, що це втеча, хоча подружжя згодом стверджувало, що переїзд був зумовлений піклуванням про здоров’я молодшої доньки [3]. У Франції їхня діяльність розгорнулася з новою силою.
На гачок подружжя потрапили не лише німецькі експерти: «шедеври» Бельтраккі потрапили у французькі галереї, з’являлися на торгах аукціонного дому «Друо» і навіть таких лідерів аукціонного сектору як «Крістіс» та «Сотбіс». Серед колекціонерів, які придбали підробки, був відомий американський актор Стів Мартін: у 2004 р. в паризькій галереї «Сазо-Беродьєр» («Cazeau-Béraudière») Мартін придбав за 850 тис. дол. «Пейзаж з кіньми» нібито Генріха Кампендонка, а у 2006 р., ще не знаючи про обман, виставив його на аукціоні «Крістіс», де картину купили значно дешевше – за 500 тис. дол.
Ця культурна продукція потрапляла не лише в приватні, але й в окремі музейні колекції або ж тимчасово експонувалася у відомих інституціях. У 2015 р. під час одного ток-шоу Вольфганг Бельтраккі заявив, що бачив одну зі своїх картин у віденському музеї Альбертіна, але заяву, не підкріплену конкретикою, в експертній спільноті сприйняли як рекламний трюк [4]. Проте відомо про кілька реальних випадків. У 1996 р. художній музей японського міста Кочі придбав картину «Дівчина з лебедем» – чергова робота нібито Генріха Кампендонка, –сплативши 18 млн єн (на той час 167 тис. дол.). Один фальшивий «Макс Ернст» експонувався на ретроспективній виставці художника у нью-йоркському Метрополітен-Музеї, інший – у Музеї Макса Ернста в Німеччині. Саме підробки в манері Макса Ернста (1891-1976), відомого німецько-французького сюрреаліста, принесли Бельтраккі рекордні суми, на додачу незлецьки підмочивши репутацію авторитетних експертів.
Ернст часто використовував технічний прийом, відомий як гратаж (фр. «grattage» – «продряпування»). Зображення в цій техніці художник створював не лише шляхом продряпування фарби, а й в інший спосіб, знайомий багатьом з дитинства. Якщо вам колись доводилося гратися, підкладаючи під аркуш паперу монетку, заштриховуючи олівцем і отримуючи таким чином її зображення, то мимоволі ви наслідували техніку відомого сюрреаліста. У такий самий спосіб можна отримувати зображення на полотні, наносячи мастихіном або валиком шари фарби, попередньо підклавши під полотно такі предмети як шматок дерева з виразною структурою, металева сітка, морські мушлі і багато чого іншого. За допомогою цих простих засобів Вольфганг Бельтраккі створив чимало переконливих «Ернстів».
Підробка «Землетрус» у стилі Макса Ернста.
Сім підробок на початку 2000-х були визнані автентичними роботами Макса Ернста провідним фахівцем з його творчості Вернером Шпісом, який за свої послуги отримав солідні комісійні. Підтвердження справжності відомим експертом та внесення робіт з «колекції» Хелени Бельтраккі до каталогу-резоне Ернста, звичайно, викликали довіру в покупців. Так фірма «Монте Карло Арт Компані» придбала в галереї «Сазо-Беродьєр» одну з підробок під назвою «Землетрус» за суму в євро, еквівалентну майже 900 тис. дол., а у 2009 р. перепродала це полотно на аукціоні «Сотбіс» за 1,1 млн дол. Проте незабаром від поліції надійшло повідомлення, що картина може бути фальшивкою, і результати експертизи це підтвердили. Угоду в «Сотбіс» скасували, а у 2013 р. суд зобов’язав Вернера Шпіса та галериста Жака де ла Беродьєра виплатити на користь «Монте Карло Арт Компані» вартість картини у розмірі майже 653 тис. євро, розділивши витрати навпіл. Можна уявити, яким ударом це стало для експерта зі світовим іменем, але у 2015 р., на щастя для Шпіса, апеляційний суд скасував попереднє рішення, знявши з мистецтвознавця відповідальність за помилкову атрибуцію.
Підробка «Ліс» в манері Макса Ернста. Фото: © D. R. через greynotgrey.com
Серед ідентифікованих підробок Бельтраккі найдорожчою стала картина «Ліс». Спершу роботу перепродав один швейцарський дилер, потім вона з’явилася у Франції у вже відомій галереї «Сазо-Беродьєр», яка у 2006 р. позичила картину для виставки в Музеї Макса Ернста, а згодом продала за рекордні 7 млн дол. французькому видавцеві та колекціонеру сюрреалістів Даніелю Філіпакі. Згодом Хелена Бельтраккі з усмішкою згадувала історію про те, як вдова художника, також відома сюрреалістка Доротея Таннінг, назвала «Ліс» найпрекраснішою роботою свого чоловіка [5]. Справа Бельтраккі, звісно, підсвітила деякі не надто привабливі сторони світу мистецтва, зокрема – гонитву за грішми і поверховість, ірраціональну довіру до авторитетів і «шедеврів», не підкріплену серйозною науковою експертизою, але й нагадала, що багатьох фальсифікаторів об’єднують такі спільні риси як схильність перекладати відповідальність на довірливих жертв і надмірна самовпевненість.
Як так сталося, що невловимого Вольфганга Бельтраккі все ж заарештували? Підвели його фальшиві етикетки з карикатурним зображенням Альфреда Флехтхайма, пофарбовані чаєм, і тюбик фарби. У 2006 р. один покупець придбав на кельнському аукціоні «Лемперц» чергового «справжнього» Кампендонка – яскраве полотно під назвою «Червона картина з кіньми», датоване 1914-м роком.
Підробка «Червона картина з кіньми» в манері Генріха Кампендонка.
Покупцем була мальтійська компанія «Трастеко» («Trasteco»), а сплачена сума становила майже 2,9 млн євро, або близько 3,6 млн дол. – рекорд для робіт Генріха Кампендонка. Незабаром компанія звернулася до аукціону з вимогою надати сертифікат автентичності, і, не отримавши його, замовила незалежну експертизу в британській лабораторії. Встановити факт підробки допомагала мистецтвознавиця Андреа Фірменіх, яка раніше припустилася помилки і внесла кілька підробок у каталог-резоне Генріха Кампендонка, проте цього разу експертка виявила пильність. Результати проведеного аналізу виявили у живописному шарі картини непритаманні заявленому часу пігменти – сліди фталоціанінового синього, який коротко називають «синя ФЦ», і титанове білило. Зазвичай користуючись цинковим білилом і власноруч замішуючи фарби, у «Червоній картині з кіньми» Бельтраккі, піддавшись лінощам, скористався тюбиком білила, виробник якого не зазначив у складі домішки діоксиду титану. Хоча цей пігмент відомий ще з 1821 р., художники почали активно користуватися ним вже після 1920-го, і в роботах Кампендонка 1910-х рр. титанового білила не мало бути. А на етикетці, приклеєній до зворотного боку картини, знайшли сліди чаю, які закономірно викликали підозри. Залучений до справи фахівець з колекції Флехтхайма Ральф Йєнч (Ralph Jentsch) підтвердив фальсифікацію етикетки і розвінчав легенду Хелени Бельтраккі про дідуся-колекціонера. Це відкриття спричинило ефект доміно, виявивши ще з півтора десятка підробок, що й призвело до арешту подружжя Бельтраккі у серпні 2010 р., а за кілька місяців – і дилера Отто Шульте-Келлінґгауза.
Восени 2011 р. Бельтраккі пішов на угоду з позивачами, зізнавшись у підробці чотирнадцяти картин і отримавши 6 років в’язниці, що багатьом здалося занадто м’яким вироком. Дружина була засуджена до 4 років, її сестра Жанетт отримала 21 місяць умовно, дилер Шульте-Келлінґгауз – 5 років ув’язнення. Незабаром подружжю пом’якшили умови, дозволивши відбувати покарання у відкритій в’язниці, перебуваючи там лише вночі, а вдень працюючи на офіційній роботі. Влаштувавшись до студії свого знайомого, вдень родина займалася звичними справами: Вольфганг Бельтраккі писав картини, вже під власним іменем, а дружина асистувала. У 2015 р. художника достроково звільнили. З маєтками в Німеччині та на півдні Франції довелося розлучитися – майно було конфісковано, а кошти від продажу пішли на виплати компенсацій позивачам (офіційно Бельтраккі завинив 16 млн євро, або близько 22 млн дол.). Розрахувавшись з боргами, родина переїхала до Швейцарії, де живе й нині.
Митець ні про що не шкодує і вважає себе цілком чесною людиною [6]. Формально Бельтраккі вже нічого не винен, оскільки відбув призначене судом покарання і виплатив штраф, а власники решти невиявлених підробок на мільйони доларів мовчать і претензій зі зрозумілих причин не висувають – складно уявити, який ланцюжок сьогодні довелося б розплутувати слідчим, і яких нових репутаційних та фінансових втрат це завдало б усім причетним до купівлі й перепродажу.
Що ж сьогодні створює Вольфганг Бельтраккі і як продаються його вже по-справжньому автентичні твори? Однією з найвідоміших стала серія його робіт під назвою «Великі. Спаситель світу». Рекордний продаж картини «Спаситель світу» Леонардо да Вінчі (чи не зовсім самого Леонардо – складно сказати), який відбувся у 2017 р. на аукціоні «Крістіс» і приніс рекордні 450,3 млн дол., надихнув Вольфганга Бельтраккі на створення власного оригінального циклу з близько трьох десятків картин із зображенням Спасителя в манері відомих митців (Ван Гога, Пікассо, Воргола, Далі та ще кількох) та у різних варіаціях. У 2021 р. на основі цього циклу була випущена цифрова колекція «Великі» («The Greats») з понад 2600 NFT. Власні твори мистецтва художник захищає від підробок, а один з фотографів, який з ним співпрацює, теж ретельно дбає про свої авторські права і обіцяє максимальне переслідування всім, хто скористається його світлинами без письмового дозволу. З картинами і NFT Вольфганга Бельтраккі охочі можуть познайомитися на його персональному сайті.
На відміну від підробок, картини з оригінальним підписом Бельтраккі сьогодні не знайдеш на таких аукціонах як «Сотбіс» чи «Крістіс», а співпрацює з художником небагато галерей. Після всього, що сталося, цього можна було очікувати. В базі даних «Invaluable» ми знайшли кілька аукціонних продажів графічних робіт Вольфганга Бельтраккі, які продали на одному з берлінських аукціонів за ціною від 500 до 600 євро [7]. Але ці показники не відображають реальну картину його популярності. З недавніх інтерв’ю стає відомо, що заробляє митець досить добре: йому замовляють портрети, які можуть коштувати 50 тис. швейцарських франків (45 тис. дол. США), а ціна поки що найдорожчої його картини «Ноїв ковчег» склала 250 тис. франків (приблизно 225 тис. дол.) [8].
Вольфганг Бельтраккі став зіркою ще з моменту свого затримання, потрапивши у заголовки світової преси та невимушено поводячись перед камерами. Відбуваючи покарання, художник знявся у документальному фільмі німецького режисера Арне Біркенштока «Бельтраккі: мистецтво підробки» («Beltracchi – Die Kunst der Fälschung»). До речі, цікава деталь: режисер фільму є сином адвоката, який захищав подружжя. Протягом кінострічки митець разом з дружиною охоче розповідає про своє життя і навіть створює кілька картин, зокрема й у стилі Макса Ернста, розкриваючи технічні прийоми та хитрощі.
Крім вище згаданої стрічки художнику присвятили чимало відеосюжетів і ток-шоу, а у 2018 р. його історії був присвячений черговий сезон швейцарського фестивалю фігурного катання «Мистецтво на льоду» («Art on Ice»). Нещодавно з’явилася новина, що подружжя підписало контракт на екранізацію своєї біографії, над якою вже працює одна європейська продюсерська компанія, і до 2026 р. має з’явитися новий серіал з обіцяним зірковим складом [9]. Минуло понад десятиліття від часу розкриття найбільшої афери у світі мистецтва, а інтерес до своєрідного таланту Вольфганга Бельтраккі досі не згасає і активно підтримується.
Посилання:
2,3. Hammer J. The Greatest Fake-Art Scam in History? Vanity Fair. 2012. October 10
4. Charney N. A fake of art. Aeon. 2016. February 5
5. Hammer J. The Greatest Fake-Art Scam in History? Vanity Fair. 2012. October 10
7. Items for «Wolfgang Beltracchi». Invaluable
9. Beltracchi-Serie mit Starbesetzung ist in Arbeit. Beltracchi Originals. 2024. 27 September
Автори: Степан Максимов, Олена Радаєва
|
