 |
 |
 |
|
ARTIST'S PORTRAIT IN FORMALDEHYDE
December 12, 2024
This story is dedicated to the British artist Damien Hirst, who in the 1990s gained fame thanks to his formaldehyde masterpieces – art objects in the form of aquariums with animals preserved in a formaldehyde solution. The word «masterpiece» is used ironically, although everyone can perceive it to their own taste. Something similar, only without fancy names and additional decor, can be seen in natural history museums, but ordinary museums do not have such queues as can be observed at Hirst exhibitions. Brand and marketing do their job. What is interesting about these formaldehyde objects? For us, they are interesting because they are a vivid example of the great role that the imaginary symbolic value of art plays in the art market. Who really needs to buy a stuffed animal for several million dollars? Only the belief in its high value can force many collectors to take this step, which in itself seems absurd. It is unlikely that anyone needs a scarecrow worth several million dollars if it does not have an ephemeral halo of high status and prestige, created thanks to the artist's famous brand and the approval of this product by the art world – famous art dealers, museum curators, collectors who are considered authorities and broadcast their tastes to others.
Деміен Герст, 2013 р. Фото: власність Gazanfarulla Khan через flickr.com
Ця розповідь присвячена британському художнику Деміену Герсту, який у 1990-х зажив слави завдяки своїм формальдегідним шедеврам – арт-об’єктам у вигляді акваріумів з тваринами, законсервованими у розчині формальдегіду. Слово «шедевр» вжито іронічно, хоча кожен може сприймати його на власний смак. Щось подібне, тільки без вигадливих назв та додаткового декору, можна побачити у природничих музеях, проте до звичайних музеїв не стоять такі черги, які можна спостерігати на виставках Герста. Бренд і маркетинг роблять свою справу. Що цікавого у цих формальдегідних об’єктах? Для нас вони цікаві тим, що є яскравим прикладом, яку велику роль на арт-ринку відіграє уявна символічна цінність мистецтва. Кому конче потрібно придбати за кілька мільйонів доларів опудало тварини? Тільки віра у його високу цінність може змусити багатьох колекціонерів здійснити цей крок, який сам по собі здається абсурдним. Опудало за кілька мільйонів доларів навряд чи комусь потрібне, якщо воно не має ефемерний ореол високого статусу і престижу, створений завдяки відомому бренду художника і схваленню цієї продукції світом мистецтва – відомими арт-дилерами, музейними кураторами, колекціонерами, які вважаються авторитетами і транслюють іншим свої смаки.
Деміена Герста в інформаційному просторі завжди було дуже багато. Здавалося б, що нового можна розповісти про художника, неодноразово і оспіваного, і розкритикованого у світовій пресі? Таки можна. Герст був і досі залишається ньюсмейкером, який не збирається на пенсію, продовжуючи тішити своїх прихильників новими проектами, а журналістські розслідування до сьогодні не припиняють виявляти нові приховані подробиці його арт-бізнесу. Пропонуємо поглянути на кілька цікавих сторінок з біографії митця: на те, хто доклав руку до того, аби він став зіркою арт-сцени 1990-2000х рр., якими сенсаціями, несподіванками і шедеврами відзначилася його кар’єра, і як художникові, чий ринок обвалився після 2008 р., досі вдається залишатися популярним.
Народився майбутній концептуальний митець у 1965 р. у Бристолі в звичайній родині, де батько був автомеханіком, а мати – службовцем. Закінчивши шість класів середньої школи, Деміен вступив до Коледжу мистецтва і дизайну у Лідсі, куди його спершу відмовлялися приймати. Згодом він став студентом лондонського Ґолдсмітс-коледжу, який сьогодні має статус університету. У 80-х рр. Ґолдсмітс відійшов від класичної системи підготовки і більше не вимагав від своїх студентів володіння традиційними для художника навичками. Тож немає нічого дивного у тому, що Деміен Герст розповідав про свій страх перед живописом, який тривалий час не давав йому узятися за цю справу [1]. На продуктивність художника це не впливає: левову частку його роботи виконують асистенти, в яких це виходить краще.
Протягом 1986-1989 рр., проведених у Ґолдсмітсі, Герст виявив свої організаторські здібності: у 1988 р. він виступив куратором студентської виставки «Заморожені» («Freeze») в одній із лондонських будівель, яка мала виглядати як імітація чи пародія на галерею арт-дилера і колекціонера Чарльза Саатчі. Саатчі не забарився і відвідав виставку, почавши фінансувати її учасників і створивши з них відомий бренд «Молоді британські художники» (Young British Artists), також відомий як «Брит-арт». Якщо коротко, то концепція Брит-арту – це провокація і шок. Найбільшими зірками цієї групи стали ті, хто відзначався скандальними витівками не лише у мистецтві, а й у повсякденному житті. У 90-х Деміен Герст мав серйозні проблеми з алкоголем і наркотиками, які інколи «надихали» його шокувати журналістів та звичайних відвідувачів громадських закладів, де з’являвся митець. Одна з відвідувачок ресторану у Дубліні, де Герст, попоївши курки, вирішив експромтом зняти брюки і показати свої чудернацькі розваги, подала до суду з вимогою виплатити 100 тис. дол. моральної компенсації за шок, спричинений видовищем (в результаті сторони домовилися про 8 тис. ірландських фунтів) [2]. Цей випадок протверезив митця: уявивши, скільки доведеться заплатити, якщо усі свідки його непроханих ексгібіціоністських перформансів подадуть до суду, Герст узяв себе в руки, зав’язав з алкоголем, наркотиками і тютюном, зосередившись на своєму арт-бізнесі та великій родині (художник має трьох синів).
Серед інших найвідоміших «Молодих британських художників» можна згадати Трейсі Емін, Кріса Офілі, Сару Лукас, Метта Коллішоу, Маркуса Гарві. Останній мав усі шанси, аби стати лідером напрямку: в самого Герста Гарві викликав захоплення своєю провокативною поведінкою. Але справжнім фронтменом, або «плакатним хлопчиком (англ. «poster boy»), Брит-арту все ж таки став Деміен Герст. Популярність інших «молодих британців» з часом потроху згасла, хоча в історію вони, звісно, увійшли. Хтось із них взагалі залишив мистецтво і подався в інший бізнес, як художниця Сем Тейлор-Вуд, яка зараз працює в кіноіндустрії.
Варто сказати кілька слів і про Чарльза Саатчі, адже саме завдяки йому Деміен Герст та його колеги раптом стали найвпливовішими молодими художниками на арт-сцені 90-х. У 1970-х рр. Саатчі став справжньою акулою рекламного бізнесу, спільно зі своїм братом керуючи фірмою «Saatchi & Saatchi», яка особливо відзначилася у 1978 р., створивши для передвиборчої кампанії британської консервативної партії відомий плакат із гаслом «Праця не працює» («Labour isn’t working») – відвертий закид у бік лейбористів, які не могли подолати високий рівень безробіття. Свій шлях колекціонера Саатчі починав з придбання робіт вже відомих художників, переважно американських мінімалістів Сола Левітта і Роберта Мангольда. У 1985 р. колекціонер заснував власну галерею та почав створювати нові імена у мистецтві власноруч.
Погляди Чарльза Саатчі на мистецтво поповнили «скарбницю мудрості» сучасного арт-ринку. Йому належить відверта фраза про те, що хорошою інвестицією може бути і акула, і лайно художника, і живопис, адже спеціально навчені люди подбають про все, що митець назве мистецтвом [3]. Тривалий час Саатчі був провідним законодавцем смаку, але у 2000-х рр. його трохи посунули нові гравці зі США, континентальної Європи, країн Азії і Близького Сходу (менеджери хедж-фондів, магнати у сфері моди або електронної комерції, заможні спадкоємці), які почали збирати найдорожчі колекції, ставши зразками для наслідування іншими підприємцями. У 2011 р. Саатчі випустив збірку есеїв під назвою «Теревені» («Babble»), здивувавши багатьох читачів дуже різким і саркастичним описом сучасного арт-середовища. В одному з нарисів під назвою «Огидність світу мистецтва» Саатчі писав, що придбання мистецтва перетворилося на вульгарну справу і спорт для «євросміттярів», «гемптонців» («hamptonites» буквально означає мешканців Гемптона, елітного курорту у межах Нью-Йорку, а у переносному сенсі – тих, хто стежить за новинками світу моди, шоу-бізнесу, фінансів), для менеджерів хедж-фондів, модних олігархів, нафтових «ойлігархів» та арт-дилерів, які, за словами, Саатчі, мають «мастурбаційний рівень самоповаги» [4]. Усі вони кружляють вечірками Венеційської бієнале або відвідують аукціони, аби придбати відоме ім’я і продемонструвати власний статус і багатство. Дісталося від нього й кураторам, які обирають для виставок відео, однотипні концептуальні інсталяції, панелі з фотографій і текстів, що невпинно продукуються художниками ще з 1960-х рр. (які інсталяції подобаються самому Чарльзу Саатчі, невдовзі побачимо), а також критикам, які висвітлюють події за вказівкою головних редакторів. Світ мистецтва не міг не відреагувати на ці компліменти. Близький знайомий колекціонера, куратор Норман Розенталь, визнав, що багато у чому той має рацію: якщо 95 % творів, представлених на якомусь з останніх ярмарків сучасного мистецтва, буде знищено, це не стане великою втратою. А от відома письменниця Сара Торнтон зауважила, що Саатчі не зовсім чесний у ставленні до тих людей, які саме в нього купували мистецтво і з нього самого брали приклад [5].
Повернімося на початок 90-х, коли Чарльз Саатчі активно співпрацював з Деміеном Герстом. Серед відзначених і придбаних колекціонером робіт художника була незвичайна інсталяція під назвою «Тисяча років» (1990). Попереджаємо читачів, що інформація, наведена нижче, може зіпсувати апетит, а історія знає випадки, коли глядачів вивертало від цього витвору. Хоча інший британський художник, Френсіс Бекон, протягом цілої години не міг відвести від нього очей. «Тисяча років» – це великий скляний бокс, розділений на дві частини, в одній з яких на підлозі, за задумом художника, має лежати коров’яча голова (у якій закономірно починаються процеси розкладання). В іншій частині розташована невелика коробка з отворами, у якій живуть сотні личинок мух. Виповзаючи, харчуючись рештками корови і цукром, люб’язно наданими митцем, перетворюючись на дорослих комах, усі вони приречені на вірну загибель: у тій самій скляній пастці висить електрична лампа, що вабить їх і підсмажує.
Деміен Герст, Тисяча років (1990). Фото: власність Gazanfarulla Khan через flickr.com
Задум зі подібними скляними акваріумами якось виник в Деміена Герста під час страхітливих марень після споживання «чарівних грибів» [6]. Заявлений сенс конструкції «Тисячі років» – дослідження страху смерті і його подолання, оскільки він хвилює художника, як і багатьох людей, та проходить червоною ниткою через багато його робіт. Інколи буває непросто всерйоз сприймати слова художників і навіть іменитих кураторів, особливо, коли мова йде про «дослідження» художниками чогось, оскільки сьогодні це слово перетворилося на загальнопоширене, типове пояснення будь-чого – від будь-якої невинної банальної речі до акту, який може вдавати злочин за мистецтво. Легітимізація подібних явищ через простір галерей і музеїв, авторитет відомих кураторів та арт-дилерів, через проголошення мистецтва сферою поза етикою не завжди дозволяють отримувати довічну «індульгенцію». У 2022 р. один німецький музей був вимушений демонтувати «Тисячу років» після скарги зоозахисної організації PETA за порушення законодавства про поводження з тваринами (сама виставка мала на меті «дослідження повсякчасної присутності штучного освітлення у сучасному житті») [7].
Користуючись своїм авторитетом і зв’язками, Чарльз Саатчі порадив звернути увагу на відкритих ним «Молодих британських художників» куратору Ніколасу Сероті, який у 1988 р. став керівником Галереї Тейт і головою журі Премії Тернера – найпрестижнішої нагороди, яку присуджує та сама Галерея Тейт. У 1990-2000-х рр. «молоді британці» неодноразово ставали її номінантами і лауреатами. У 1995 р. володарем головного призу став і тридцятирічний Деміен Герст.
Відзнака молодих художників преміями стала дієвим інструментом для прискорення їхнього комерційного успіху. Тривалий час вважалося доречним зачекати, поки митець «дозріє» і отримає перевірку часом, але у другій половині ХХ ст. з поступовим розвитком ринку ультрасучасного мистецтва (молодих художників віком до сорока років) процес «дозрівання» було вирішено прискорити. Найзаможніші і найамбітніші колекціонери засновують власні фонди та премії, у такий спосіб підсвічуючи невелику кількість імен, яка опиняється у фокусі уваги ЗМІ, починає активніше брати участь у провідних місцевих і міжнародних культурних проектах, користуватися більшим попитом на ринку.
Премію молодий Деміен Герст отримав за роботи з циклу «Природнича історія», до якої належить вище згадана інсталяція та десятки формальдегідних робіт. На початку 90-х рр. художник разом з помічниками законсервував кілька десятків овець, корів, телят, поросят і риб, найвідомішою з яких стала велика тигрова акула, яка отримала назву «Фізична неможливість смерті у свідомості живого». У 1991 р. на замовлення Герста акулу впіймали біля берегів Австралії і надіслали до Англії, де незабаром вона була замаринована в акваріумі завдовжки майже 5 м, а вага всієї роботи становила 2 тони.
Деміен Герст, Фізична неможливість смерті у свідомості живого (1991). Фото: власність Jwilly через flickr.com
У тому ж 1991 р. Чарльз Саатчі придбав акулу за 50 тис. фунтів стерлінгів (приблизно 100 тис. дол.), що для роботи молодого художника було великою сумою. Ставши власником «Фізичної неможливості смерті у свідомості живого», відомий колекціонер і галерист створив високу символічну цінність акулячого опудала у свідомості інших споживачів.
У 2003 р. внаслідок конфлікту Саатчі припинив співпрацю з Герстом, що могло б спричинити катастрофічні наслідки для кар’єри художника, але цього не сталося: Герст вже мав неабияку популярність серед інших колекціонерів та підтримку дилерів. Рік по тому Саатчі, взявши за посередника Ларрі Ґаґосяна, виставив на продаж славнозвісне акуляче опудало, яке потроху втрачало товарний вигляд. Ще у 1993 р. одного разу арт-об’єкт вже довелося відреставрувати, оскільки ціла законсервована туша почала гнити (нібито через те, що асистенти порушили технологію консервування, додавши до формальдегіду відбілювач). Акулу почистили, шкіру натягли на каркас зі скловолокна, але на момент продажу у 2004 р. відреставроване опудало вкрилося зморшками.
Бізнесу і бажанню придбати брендовий предмет мистецтва від двох брендових арт-дилерів стан трохи «втомленої» акули не завадив: пропозицією Саатчі і Ґаґосяна придбати «Фізичну неможливість смерті…» зацікавилося кілька колекціонерів та куратор Ніколас Серота, який планував придбати цю роботу для Галереї Тейт за 2 млн дол. Сума, запропонована куратором, у порівнянні з пропозиціями інших колекціонерів виявилася досить скромною. Зрештою власником концептуального акулячого опудала став менеджер хедж-фонду з Коннектикуту Стівен Коен. Угода з продажу відбулася приватно, тому обросла чутками з приводу ціни, сплаченої Коеном: називалася сума 8 млн дол., проте частіше згадували про 12 млн. Остання цифра дала назву популярній книжці канадського економіста з питань культури Дона Томпсона «Акуляче опудало за 12 мільйонів доларів» («The 12 million stuffed shark»), який добре описав особливості та примхи сучасного арт-ринку. Так вартість акули протягом тринадцяти років зросла у 120 разів. У 2006 р. за додаткову плату у розмірі 100 тис. дол. команда фахівців, найнятих Деміеном Герстом, здійснила для Стівена Коена заміну старого зморшкуватого опудала на свіжий екземпляр.
Ця робота, як і чимало інших, йде у розріз зі звичними уявленнями про цінність мистецтва, однією зі складових якої є його довговічність. Але чимало творів сучасного мистецтва здатні швидко псуватися. В хід можуть піти, як ми вже бачили, тіла тварин, продукти харчування (наприклад, китайський художник Лю Вей відомий цілими скульптурними містечками, виготовленими з корму для собак), різноманітні пристрої або програмне забезпечення, які можуть вийти з ладу, застаріти і бути знятими з виробництва, що може створити проблеми для реставраторів. Для власників мільярдних статків замовити нову акулу чи іншу тварину поки що не надто складно. Кілька років тому журналісти порахували, скільки загалом істот було замордовано заради мистецтва Деміена Герста: виявилося, що понад 900 тисяч, серед яких кілька десятків ссавців, решта – переважно метелики, мухи і риби [8].
У 2016 р. одне дослідження (цього разу наукове, а не артистичне) принесло не надто приємну новину для шанувальників формальдегідних шедеврів. Кілька науковців за допомогою датчика у вигляді браслета зафіксували у приміщенні Галереї Тейт, де перебували кілька робіт Герста, канцерогенні випари формальдегіду, концентрація яких у повітрі становила 5 одиниць на 1 мільйон, при цьому граничне допустиме значення згідно законодавства складає 0,5 на мільйон (як припускали дослідники, випаровування могло відбуватися через силікон, яким загерметизовані акваріуми) [9]. Деміен Герст і Галерея Тейт заперечили будь-яку небезпеку для своїх колекціонерів та відвідувачів, але новина про витік формальдегіду встигла облетіти популярні новинні сайти. Через кілька місяців один з авторів дослідження вирішив відкликати статтю з вище наведеними цифрами, оскільки інше незалежне дослідження спростовувало достовірність результатів попередніх вимірювань [10]. Отож, володарі великих акваріумів з формальдегідом можуть «видихати» і спокійно вдихати.
Повернімося до мистецтва (і великих грошей). Вище згадуваний економіст і дослідник арт-ринку Дон Томпсон у своїй книжці «Акуляче опудало за 12 мільйонів доларів» розділив усі роботи Деміена Герста на шість категорій: 1) формальдегідні роботи, або «акваріуми»; 2) «шафки» (дійсно шафки, зі скла і сталі, на поличках яких розкладені різні дрібниці – недопалки, пляшки з ліками або різнокольорові пігулки); 3) точкові картини (полотна або аркуші у різнокольорові цятки); 4) картини обертання, створені шляхом нанесення фарби на полотно, яке обертається на гончарному крузі; 5) картини з метеликами; 6) фотореалістичні картини початку 2000-х [11]. Відтоді, як Томпсон запропонував свою класифікацію, збігло майже півтора десятки років, і корпус Деміена Герста встиг поповнитися кількома новими серіями. Наприкінці 2000-х рр. художник презентував темні сюрреалістичні полотна з мотивом черепа. Протягом 2010-х рр. була створена велика серія із понад 180 скульптур у вигляді міфічних істот і монстрів, виготовлених з бронзи, мармуру, кришталю, золота та інших цінних матеріалів, під назвою «Скарби з кораблетрощі Неймовірного» («Treasures from the Wreck of the Unbelievable»). Вперше «Скарби…» презентували публіці у 2017 р. під час Венеційської бієнале у палаці, який належить фонду французького мільярдера Франсуа Піно (фонд Піно може не лише колекціонувати та експонувати твори мистецтва, а й займатися їхнім продажем). Деякі критики назвали виставку катастрофою і даремною втратою часу, грошей та досвіду (на виготовлення скульптур пішло майже десять років і десятки мільйонів доларів) [12]. А от багатьом колекціонерам все дуже сподобалося: зі слів Деміена Герста, продаж робіт, представлених у Венеції, протягом кількох місяців приніс йому 330 млн дол. [13] Одна з них, 18-метрова фігура безголового «Демона з чашею», придбана великим лондонським забудовником, з 2022 р. тішить мешканців району Ґрінвіч та інших лондонців, які здалеку можуть спостерігати велику скульптуру на березі Темзи.
Деміен Герст, Демон з чашею (2014). Венеція, 2017 р. Фото: власність Jean-Pierre Dalbera через flickr.com
Незадовго до 2020 р. Деміен Герст створив новий цикл робіт під назвою «Вишневий цвіт» у пам’ять про свою матір, а 2022 р. ці картини з вишневими деревцями стали причиною звинувачення Герста у плагіаті (це вже шістнадцятий раз, коли на його адресу лунають подібні закиди): британський художник Джо Машін (Joe Machine) стверджував, що Герст запозичив ідею з його робіт, створених на початку 2010-х рр. [14]
Деміен Герст, Вишневий цвіт. Париж, 2021 р. Фото: власність Jean-Pierre Dalbera через flickr.com
В середині 2021 р. під час нетривалого зростання попиту на NFT Герст вчасно випустив серію «Валюта» – 10 тисяч цифрових токенізованих копій своїх точкових картин у різнокольорові кружечки. Покупці мали вибір – придбати або оригінальну роботу на папері формату А4, або ж її цифрову копію. Художник зобов’язався спалити непродані оригінали у разі вибору покупців на користь NFT, і у жовтні 2021 р. обіцянка була виконана: Деміен Герст у власній галереї на Ньюпорт стріт у Лондоні протягом кількох тижнів разом з помічниками перед журналістами і публікою спалив тисячі аркушів. 5149 покупців надали перевагу фізичним творам мистецтва, а 4851 придбали NFT, відповідно, 4851 аркуш довелося знищити. Видання «Sky News» повідомляло, що цифри не зовсім точно відображають настрої покупців, оскільки тисячу NFT художник вирішив залишити собі, але при цьому продаж усіх предметів з колекції «Валюта» приніс йому 78,9 млн фунтів стерлінгів (89 млн дол.) [15].
Серед усіх робіт Деміена Герста за рівнем аукціонних цін перші сходинки посідають «шафки» та «акваріуми». Найдорожчим аукціонним лотом стала інсталяція «Весняна колискова» («Lullaby Spring»), крім якої існує ще три «Колискові» для кожної пори року. Велика (висотою понад 1,8 м, довжиною понад 2,7 та глибиною 0,1 м) сталево-скляна шафка містить понад 6 тисяч пігулок ручної роботи, які виготовили і розфарбували помічники художника. На торгах «Сотбіс» у Лондоні в 2007 р. арт-об’єкт пішов з молотка за 9,6 млн фунтів стерлінгів (19,2 млн дол. США), перевершивши естімейт у діапазоні 3-4 млн фунтів. На той момент Герст став найдорожчим живим митцем Європи (сьогодні цей титул належить іншому британцеві – Девіду Хокні).
«Шафки» Деміена Герста на виставці у галереї Ларрі Ґаґосяна у Парижі, 2021 р. Фото: власність Fred Romero через flickr.com
А справжнім тріумфом і своєрідною аукціонною лебединою піснею художника став сенсаційний розпродаж у тому ж лондонському аукціонному домі «Сотбіс» у 2008 р. Великий аукціон, названий «Прекрасне у моїй голові назавжди», увійшов в історію як подія безпрецедентна: роботи Деміена Герста виставив на продаж не колекціонер, не дилер, а сам художник, тож і отримані від продажу кошти мали піти особисто йому. Як відомо, аукціонні доми працюють на вторинному ринку і мають справу із творами мистецтва, які зазвичай надходять на консигнацію від колекціонерів, дилерів, спадкоємців, але не від самих авторів. В аукціонному секторі зазвичай діє неписане правило: брати на перепродаж предмети, від часу створення яких минуло хоча б років два і які вже мають якусь історію. Всупереч традиціям, усі представлені роботи були зовсім новими, створеними протягом 2007-2008 рр.
Передувала аукціону одна цікава новина, яка стала для арт-ринку несподіванкою і справжньою сенсацією. У вересні 2008 р. видання «The Art Newspaper» оприлюднило результати свого розслідування: виявилося, що у лондонській галереї «Білий куб» зберігалося близько трьохсот непроданих робіт Герста на загальну суму 100 млн фунтів [16]. До цієї публікації багатьом могло здаватися, що роботи художника розбирають, мов гарячі пиріжки. Ця подія і підштовхнула художника піти ва-банк та виставити на аукціон самостійно, без посередників значну частину своїх робіт – і картини у крапочку, і викладені метеликами та мухами, і формальдегідні роботи.
У «Сотбіс» не взялися б за цю справу, якби вона не обіцяла успіх. РВ рамках активної рекламної кампанії аукціонний дім витратив 240 тис. доларів на підготовку і друк розкішного тритомного каталогу робіт Герста, а сам художник запрошував до своїх студій на попередній перегляд відомих колекціонерів. Топовим лотом аукціону було обрано «Золотого тільця» – щойно законсервованого у 2008 р. бичка із прилаштованим до голови золотим диском і копитами зі справжнього 18-каратного золота. Чи не нагадує це комусь легендарний «пшонка-стайл», тільки на концептуальний манер? Загальна вага акваріума і великого постамента з каррарського мармуру становила 10 тон, тому «Сотбіс» довелося додатково витратитися на зміцнення підлоги. Найнятий задля цієї події архітектор облаштував кілька закритих VIP-кімнат з великими телевізійними екранами, аби важливі особи могли стежити за торгами і робити ставки телефоном, не привертаючи до себе уваги [17]. Грандіозний розпродаж відбувся у два акти: вечірній аукціон пройшов 15 вересня 2008 р., а наступного дня – денні торги, які традиційно вважаються не такими престижними, як вечірні.
Реклама аукціону «Прекрасне у моїй голові назавжди». Фото: власність Chris Beckett через flickr.com
Напередодні аукціону відомий арт-критик Роберт Х’юз написав статтю для «The Guardian», позбавлену жодної симпатії до того, чим займається Герст, і до самого світу мистецтва, де ціни не мають жодного стосунку до таланту (стаття мала промовисту назву «День мертвих») [18]. Всупереч критиці і скепсису на аукціоні продали майже все – 218 з 223 лотів на загальну суму 111 млн фунтів стерлінгів (близько 200 млн дол.), з яких сам художник мав отримати 95,7 млн фунтів (172 млн дол.), решта – премія покупця, яка йде аукціонному дому. Активна рекламна кампанія зробила свою справу. На додачу високі ставки робила трійка головних бізнес-партнерів Герста: Ларрі Ґаґосян, Джей Джоплінг та Гаррі Блейн, власник лондонської галереї «Haunch of Venison» (буквально перекладається як «Оленина» або «Оленяче стегно»).
Цей бенкет розкоші символічно припав на 15 вересня, коли американський банк «Lehman Brothers» фактично оголосив про банкрутство, обваливши фінансовий ринок і запустивши глобальну кризу. Найдорожчим лотом став той самий «Золотий тілець» – символ гонитви за багатством, якого по телефону за 12 млн фунтів (або 18,6 млн дол.) придбав анонімний покупець. Власницею трофею стала Шейха Аль-Маясса, сестра еміра Катару, одна з тих найвпливовіших колекціонерів, завдяки яким ціни на роботи окремих художників підскочили до восьми- або й дев’ятизначних сум. Попереднього року Шейха аль-Маясса придбала і «Весняну колискову».
Стати найдорожчою роботою Деміена Герста міг інший арт-об’єкт, проте з певних причин складно зарахувати цей продаж як справжнє «досягнення». У 2007 р. художник у черговий раз здивував публіку новою роботою під назвою «Заради любові до Бога» – платиновою копією людського черепа, інкрустованою понад 8600 діамантами і справжніми людськими зубами. Блиск підібраних зі смаком каменів і зубів затьмарила приголомшлива ціна – 50 млн фунтів (за тодішнім курсом – 100 млн дол.). Герст стверджував, що коштовний череп продали. Так і є, проте виплив цікавий нюанс: роботу «Заради любові до Бога» придбав консорціум, до якого входять сам Деміен Герст, його арт-менеджер Френк Данфі та арт-дилер Джей Джоплінг, і вона досі належить їм [19]. До речі, Френк Данфі – важлива постать в історії успіху Деміена Герста: підприємливий менеджер активно продавав роботи художника і допоміг йому у створенні його великого бізнесу – компанії «Science Ltd.».
У 2009 р. ринок Герста обвалився: вартість окремих робіт впала вдвічі, а колекціонери, які сплатили мільйони, вже не могли вигідно перепродати його витвори. Його аукціонні продажі у 2009-му склали близько 16 млн дол. у порівнянні з майже 231 млн дол. попереднього року. Через це художнику дехто пророкував забуття. Прогнози не справдилися: Герст досі не просто якось тримається на плаву, а процвітає. Критик Фелікс Салмон із журналу «The New Yorker» пояснював це тим, що Герст став для своїх шанувальників чимось на кшталт дорогого модного бренду, тому вони продовжують купувати його роботи не заради вигідної інвестиції, а як дорогий брендовий предмет інтер’єру і символ статусу [20]. Один з колекціонерів Герста, канадський підприємець Франсуа Одерматт, дуже просто описав свої смаки, розповівши журналістам, що хоче мати таке мистецтво, побачивши яке, інші скажуть: «Вау» [21].
Тривала стійкість і популярність Герста зумовлена і його незалежністю від дилерів: художник взаємодіє з колекціонерами без посередників, маючи власну корпорацію, яка виготовляє і продає його роботи. Сьогоднішні скромні (у порівнянні з 2000-ми роками) показники його аукціонних продажів не відображають реальну картину попиту на його мистецьку продукцію. Зараз він є найбагатшим британським митцем і одним з найзаможніших у світі: у 2023 р. активи Герста оцінювали у 700 млн дол. [22]
Навесні 2024 р. журналісти виявили чергові цікаві подробиці арт-бізнесу художника, які цього стосуються датування робіт заднім числом. Виявилося, що Герст датував 1990-м роком кілька нових формальдегідних робіт з акулою, голубом і телятами-близнюками, які фактично були виготовлені у 2017 р. [23] Зрозуміло, що датування 90-ми роками підвищує статус і вартість цих робіт, роблячи їх частиною відомої серії «Природнича історія». Представники художника на зауваження з приводу некоректного датування відповіли, що Деміен Герст – художник концептуальний, а концепція народилася у 1990 р., тому митець може датувати цим роком усі роботи, незалежно від фактичної дати виробництва. Компанія «Science Ltd.» має монопольне право на атрибуцію робіт Деміена Герста, тому інші експерти, музеї або колекціонери мусять приймати ці правила. Крім того, журналісти повідомили, що помічники художника нібито отримали завдання зістарити опудала, аби ті виглядали на заявлений вік, але представники Герста спростували усі закиди щодо введення в оману і запевнили, що «втомлений» вигляд не створений навмисно, а є частиною творчого процесу [24]. Через кілька місяців стало відомо про ще один подібний випадок. Понад тисяча маленьких картин на папері (ті, що у 2021 р. стали частиною проекту «Валюта») була створена пізніше, ніж заявлено: роботи, що датувалися 2016 р., насправді були виготовлені асистентами протягом 2018-2019 рр. [25] Аргументом захисту знову став концептуалізм: задум виник у 2016 р., тому неважливо, коли цю ідею фізично втілили. Хоча серед багатьох художників прийнято вказувати і дату початку роботи або дату задуму, і остаточного завершення, розділяючи їх дефісом.
Здається, недаремно художник здобув славу «поганого хлопця» і «жахливої дитини»: у пресі Деміена Герста вже звично називають як не «enfant terrible», то «колишнім enfant terrible». Звичайно, він давно не шокує публіку ексцентричною поведінкою, але у царині мистецтва, здається, звання «колишнього» давати зарано. Герст має сили, ресурси і завжди може вигадати щось несподіване. У 2020 р. під час карантину, спілкуючись з підписниками у своєму «інстаграмі», він написав, що давно мріяв працювати з таким матеріалом як… плутоній, і дуже дивно, чому у мистецтві досі цього не сталося [26]. А що, як митець не жартував?
Посилання:
1. Cué E. Interview with Damien Hirst. Alejandra de Argos. 2021. November 8
2. Hattenstone S. Damien Hirst: 'Anyone can be Rembrandt'. The Guardian. 2009. 14 Nov
3. Thompson D. The $12 Million Stuffed Shark: The Curious Economics of Contemporary Art. New York : Palgrave Macmillan, 2008. P. 85.
4. Saatchi C. Babble. London : Booth-Clibborn Editions, 2013. P. 37
10. Blakemore E. Damien Hirst’s Artworks May Leak Formaldehyde Gas. Smithsonian Magazine. 2016. April 21
11. Thompson D. The $12 Million Stuffed Shark: The Curious Economics of Contemporary Art. New York : Palgrave Macmillan, 2008. P. 63-65.
12. Russeth A. A Disastrous Damien Hirst Show in Venice. ARTnews. 2017. May 8
13. Colman D. Damien Hirst Will Take the Hate With the Love in Venice. Vulture. 2017. Dec. 1
16. Brady A. Then & Now: boom, bust and rebirth of Damien Hirst. The Art Newspaper. 2018. 27 March
18. Hughes R. Day of the dead. The Guardian. 2008. 13 Sep
20. Salmon F. The False Narrative of Damien Hirst’s Rise and Fall. The New Yorker. URL: 2017. December 6
Автори: Степан Максимов, Олена Радаєва
|
