A banana, and a horse, and a cat, and Cattelan

A BANANA, AND A HORSE, AND A CAT, AND CATTELAN

November 4, 2024

Maurizio Cattelan, who turned from a former cook, gardener and morgue employee into a «star» artist. A person without an art education, an avid idler in the late 80s becomes popular in Italy, a few years later he participates in the Venice Biennale, he is known all over the world, and in the mid-2010s his works already set million records at auctions. It is worth noting that both as a worker and as an artist, Cattelan is very lazy. This is what his «artistic manner» consists of.

A-banana-and-a-horse-and-a-cat-and-cattelan_01

Назва цього нарису співзвучна з назвою книжечки дитячих віршів української письменниці Євгенії Горевої «Кит, і слон, і ми, і пароплав», але наша розмова піде про недитячі забавки італійського художника Мауріціо Каттелана, який з колишнього кухаря, садівника та співробітника моргу перетворився на «зіркового» художника. Варто відзначити, що і як працівник, і як митець Каттелан дуже ледачий. У цьому й полягає його «художня манера».

Успіх Мауріціо Каттелана на перший погляд може здатися дивом: людина без художньої освіти, затятий нероба наприкінці 80-х стає популярним в Італії, через декілька років бере участь у Венеційській бієнале, про нього дізнаються в усьому світі, а в середині 2010-х його роботи вже встановлюють мільйонні рекорди на аукціонах. Нагадує казкову історію якогось «Попелюшка». На бал світу мистецтва, як і героїня відомої казки, Каттелан теж потрапив не без допомоги «хрещеної-феї». В кожного митця, який досяг значного успіху – чи то на арт-ринку, чи то у статусі так званого некомерційного художника, – є своя «фея» або й декілька, які надають митцям підтримку і створюють їхнє ім’я: арт-дилери, арт-менеджери, колекціонери, куратори музеїв і фондів, підприємства-спонсори. Іноді «фея» з’являється вже по смерті митця, перетворюючи його на невизнаного за життя генія.

Каттелану не бракувало зухвальства, чорного гумору, провокативності. Доволі поширений у мистецтві типаж, який не є запорукою успіху, якщо не виконана перша умова – наявність «феї». І, звичайно, важлива впізнаваність (знову ж таки недостатня без пункту першого), навіть якщо роботи митця насправді виготовляє хтось інший.

Маурціо Каттелан народився 1960 р. у Падуї у родині водія вантажівки та прибиральниці. Крім середньої школи, яку Каттелан ледве закінчив, він ніде не навчався, хоча вже значно пізніше, у 2004 р. це не завадило йому отримати науковий ступінь у царині соціології в Університеті Тренто. Сім’я Каттеланів відзначалася релігійністю, а одна із сестер художника стала черницею, проте Мауріціо зрікся католицтва і на додачу у 1999 р. прославився скульптурою «Дев’ята година» («La Nona Ora») – фігурою поваленого метеоритом Йоанна Павла ІІ, яка обурила багатьох прихильників Папи.

A-banana-and-a-horse-and-a-cat-and-cattelan_02

Мауріціо Каттелан, Дев’ята година (1999), поліефірна смола, людське волосся, тканина, одяг, аксесуари, камінь, килим, розміри змінні. Виставка у Паризькому монетному дворі, 2016 р. Зображення: © Maurizio Cattelan, всі права застережено. Фото: Fred Romero, CC BY 2.0 через flickr.com.

Коли майбутній митець ще не мав жодного стосунку до мистецтва, одна з його сестер навіть не бажала розповідати стороннім, що має брата, а родину непокоїла його неспроможність втриматися на жодній роботі [1]. Як виявилося, родина Каттеланів переймалася дарма. Працю Каттелан справді ненавидів і уникав, як міг. Змінивши кілька робіт, він влаштувався помічником у місцевому морзі і, аби не працювати, дав «винагороду» лікареві, аби той знайшов в нього якусь хворобу і надав оплачуваний лікарняний. Оплачувані канікули затяглися на шість місяців. Трохи побайдикувавши, Каттелан почав займатися дизайном меблів. Познайомившись з відомим італійським дизайнером і засновником об’єднання «Група Мемфіс» Етторе Соттсассом, Каттелан увійшов до кола його колег, які не лише ділилися з початківцем своїми знаннями, а й надавали фінансову підтримку Але й цю справу, де в нього були значні успіхи, Каттелан покинув через «особисту неприязнь» до фізичної праці та роботи із замовниками.

Каттелана вабив світ мистецтва, про який він нічого не знав. Власник однієї з галерей у Падуї позичив йому кілька книжок, і відтоді почалася його самоосвіта. Наприкінці 80-х Каттелан почав створювати перші скульптури з речей, знайдених на звалищах, наприклад, зі старого велосипеда, але знань і вмінь бракувало. За словами художника, йому страшенно кортіло зробити щось «розумне», але його весь час зупиняв страх виглядати по-дурному [2]. У 1989 р. йому надали можливість зробити персональну виставку, але жодних ідей в митця не було, і, аби не ганьбитися, Каттелан просто зачинив галерею, повісивши табличку з написом «Незабаром повернуся» («Torno Subito»). І цю роботу зустріли дуже тепло, а новоспечений митець зажив слави концептуаліста, який продовжив традиції іншого відомого італійського художника-жартівника, П’єро Мандзоні.

У 1990 р. Каттелан познайомився з видавцями авторитетного італійського журналу «Flash Art» і попросив віддати йому цілий стос старих непотрібних примірників. Зі старих журналів художник склав фігуру у вигляді карткового будиночка, назвав цю скульптуру «Стратегія», сфотографував і розмістив на обкладинці виготовленого ним фальшивого випуску, розповсюдивши його серед читачів. Багато хто й не зрозумів, що перед ним фейк, а Каттелан зробив собі гарну рекламу.

Ще один цікавий епізод з життя художника і штрих до його портрета – пропозиція, яку він зробив італійській художниці Ванессі Бікрофт (аж ніяк не пропозицію руки і серця). У 1990 р. Каттелан несподівано з’явився в одній з міланських арт-галерей, де на той час працювала Бікрофт, і намагався вмовити її вкрасти кілька експонатів [3]. Таким нахабством він і причарував художницю, між ними зав’язався роман. А п’ятнадцять років потому Ванесса Бікрофт розповіла журналістам, що колишній коханець майже всі ідеї своїх скульптур запозичив в неї [4]. Звинувачення у плагіаті на адресу художника лунали нерідко, останній випадок трапився у 2024 р. [5]. Але про це згодом.

На початку 90-х рр. Мауріціо Каттелан зустрівся з двома головними «феями» у своєму житті. У 1992 р. з художника почав представляти паризький арт-дилер Еммануель Перротен, який досі з ним працює. У 1995 р. пресу облетіли знімки з виставки Каттелана під назвою «Справжній кролик Ерротен» (французька гра слів «Errotin le vrai lapin»): митець вмовив свого арт-дилера вбратися у костюм великого рожевого фалоса із кролячими вухами, змінив його прізвище на Ерротен і порівняв з кролем, натякаючи на нестримне лібідо арт-дилера [6]. Незабаром, у 1993 р., перебравшись до Нью-Йорку, Каттелан почав тісно працювати з дуже впливовою персоною у світі мистецтва – куратором Франческо Бонамі, який, ніби за збігом обставин, у той час був головним редактором у нью-йоркському офісі того самого журналу «Flesh Art» і жив із Каттеланом на одній вулиці. Відтоді й до сьогодні куратор активно просуває художника: Бонамі курував ряд виставок Каттелана, присвятив йому декілька публікацій, посприяв його неодноразовій появі на Венеційській бієнале, згодом, обіймаючи посаду директора Фонду Сандретто Ре Ребауденго, підібрав роботи Каттелана для колекції фонду.

До речі, переїзду Каттелана до США, де його кар’єра завдяки Бонамі стрімко пішла вгору, передувала ще одна цікава історія. У 1992 р. митець заснував такий собі благодійний фонд, назвавши його «Фондом Обломова». Зібравши 10 тис. дол. донатів, Каттелан пообіцяв виплатити премію тому митцеві, який пообіцяє протягом року не створити жодної роботи, проте охочих не виявилося, тож художник узяв ці кошти і використав їх на те, аби облаштуватися у Нью-Йорку.

Мотив уникнення праці та безпосередньої участі у створенні своїх робіт, передача цього «привілею» іншим та страх невдачі постійно присутній у діяльності і бездіяльності Каттелана. У 1993 р. він вперше взяв участь у Венеційській бієнале із проектом «Працювати – погана робота» («Working is a Bad Job»): виділене приміщення Каттелан просто віддав в оренду комерційній фірмі, яка розмістила у павільйоні свою рекламу парфумів.

У 1996 р. напередодні виставки, яка мала відбутися в одній з галерей в Амстердамі, Каттелан, не маючи що показати публіці, вкрав роботи інших художників (не власноруч, а найнявши професіоналів цієї справи). Власне, виставка називалася «Ще один дідьків редімейд» («Another Fucking Readymade») і передбачала демонстрацію готових об’єктів, до яких сам художник не прикладав руку. Показати вкрадені роботи Каттелан не встиг, оскільки втрутилася поліція: митця заарештували, твори довелося віддати їхнім законним власникам, але покарання Каттелан уникнув, оскільки за нього вступилися власники галереї та мистецька спільнота [7]. Отож, свою нездатність чи просто небажання працювати Мауріціо Каттелан перетворив на «творче кредо».

Наприкінці 90-х Каттелан дебютував як скульптор (звісно, усі його роботи виконані фахівцями своєї справи). У 1996 р. він представив публіці, так би мовити, концептуальну таксидермію: роботу «Бідібідобідібу» («Bidibidobidiboo») – композицію з опудалом мертвої білки, яка сидить з опущеною головою за столиком маленької кухні, на підлозі якої лежить крихітний пістолет, і має виглядати так, ніби вчинила самогубство (такий собі чорний гумор), а також іншу роботу – «Балладу про Троцького» – підвішене до стелі опудало коня. Багатьох глядачів обурило таке використання тварин [8]. А от професіонали вміють знайти сенс у будь-чому: один з критичних оглядів повідомляв, що у «Балладі про Троцького» виражена «…трагедія нереалізованого потенціалу і необхідність свідчити про втрату ідеалу» [9].

A-banana-and-a-horse-and-a-cat-and-cattelan_03

Мауріціо Каттелан, Балада про Троцького (1996), опудало коня, шкіряне сідло, мотузка, 270 х 200 х 75 см. Виставка у «Фонді Луї Віттон», Париж, 2018 р. Зображення: © Мауріціо Каттелан, всі права застережено. Фото: Fred Romero, CC BY 2.0 через flickr.com.

«Нереалізований потенціал» швидко реалізувалася: у 1996 р. свіжу «Балладу про Троцького» придбали за 5 тис. дол. У 2001 р. на торгах «Крістіс» версія цієї роботи пішла з молотка вже за майже 620 тис. фунтів стерлінгів, (близько 890 тис. дол.), а в 2004 р. її перепродали на аукціоні «Сотбіс» за 2,1 млн дол. Покупцем став французький мільярдер Бернар Арно.

Успіх стимулював до виготовлення інших таксидермічних робіт: у 1997 р. з’явився ще один підвішений до стелі кінь під назвою «Новеченто», з кінця 2000-х вийшли у світ «Без назви» (2007) – тіло коня без голови, прикріплене до стіни таким чином, аби здавалося, ніби він сам у неї заскочив і застряг, та «Капут» («Kaputt», 2013) – реінкарнація попередньої, але вже з п’ятьма кіньми. Франческо Бонамі пояснив сенс останньої інсталяції історією загибелі коней, які замерзли на Ладозькому озері під час Другої світової війни, яка була описана в книжці італійського письменника Курціо Малапарте «Kaputt Primavera» [10].

Отже, аби розповісти історію про мертвих коней, митець демонструє мертвих коней. Аби «дослідити» тему смерті, деяким митцям неодмінно хочеться щось замордувати або дістати тіло. До такого прямолінійного прийому вдаються і «брендові» концептуалісти (згадаємо Деміена Герста), і деякі митці місцевого масштабу, які бажають продемонструвати свої варіації на тему. Часом художники діють у манері старого «доброго» Макіавеллі: гасло «Мета виправдовує засоби» трансформувалося у «Концепція виправдовує засоби». Опудала тварин – «квіточки» у порівнянні з деякими сторінками в історії мистецтва, де безумство художника традиційно вважається аргументом на користь його виняткового статусу.

Наприкінці 90-х Мауріціо Каттелан звернувся до скульптурних зображень людей. Звичайно, митець знову нічого не ліпив і не різьбив – його найвідоміші роботи виконав французький скульптор Даніель Друе (Daniel Druet), з яким Каттелан співпрацював протягом 1999-2006 рр. Стосунки між ними погіршилися, і у 2008 р. Друе присвятив концептуальному митцеві саркастичний портрет під назвою «Куку». У ньому Каттелан зображений у вигляді пташеняти, яке з умисно наданим йому невинно-дурнуватим виразом обличчя вилазить з яйця поряд з кількома яйцями меншого розміру. Друе пояснив, що мав на увазі: мовляв, такі, як Каттелан, харчуються за рахунок батьків-пташок або відкладають свої яйця у чужі гнізда, іншими словами, заробляють на тому, що їхню роботу виконують інші [11]. У 2021 р. Даніель Друе пішов на ризиковий крок, подавши позов проти Каттелана з вимогою визнати свої авторські права на дев’ять скульптур. Якби суд став на бік Друе, чимало відомих концептуальних художників опинилося б під загрозою після такого прецеденту. Але цього не трапилося, чого й варто було очікувати, адже Друе уклав угоду з Каттеланом, виступивши у ролі його підрядника, а оскільки Каттелану належить ідея, то він вважається і єдиним автором робіт, про що у 2022 р. постановив паризький суд. Друе подав апеляцію, проте рішення суду, оприлюднене навесні 2024 р., було незмінним.

Про всі скульптури Мауріціо Каттелана в одному нарисі розповісти неможливо, тож оберемо лише кілька найконтроверсійніших. Протягом перших років співпраці з Друе з’явилися дві такі роботи. У 1999 р. вийшла у світ згадана «Дев’ята година», яка наробила галасу серед католиків, – інсталяція на червоному килимі з уламками скла і фігурою Йоанна Павла ІІ, на якого впав метеорит. У травні 2001 р. на аукціоні «Крістіс» «Дев’яту годину» продали за 886 тис. дол., а три роки потому на торгах «Філіпс» ще одна версія цієї інсталяції пішла з молотка за 3 млн дол. До речі, у 2024 р. для участі в павільйоні Ватикану на Венеційській бієнале запросили, як не дивно, Мауріціо Каттелана.

А у 2001 р. з’явився «Він» (оригінальна назва – «Him») – скульптурне зображення Гітлера, який смиренно стоїть на колінах. Увіковічнювати диктатора і злочинця – ідея суперечлива. За словами Маурціо Каттелана, він неодноразово збирався власноруч знищити зображення того, хто уособлює страх і зло [12]. Але цей «привид історії» залишився у мистецтві і став найдорожчою серед Каттеланових робіт. Скульптура існує у трьох версіях, одна з яких у 2016 р. на торгах «Крістіс» встановила рекорд. «Він» був головною родзинкою, яку приберегли на завершення аукціону, а щоб скульптура протягом усіх торгів «не витріщалася» на публіку та ведучого, її поставили спиною до зали. Покупцем став Франсуа-Анрі Піно, син та спадкоємець відомого мільярдера, який сплатив 17,2 млн дол. (естімейт становив 10-15 млн дол.).

A-banana-and-a-horse-and-a-cat-and-cattelan_04

Мауріціо Каттелан, Він (2001), віск, людське волосся, костюм, поліефірна смола, пігмент, 101 х 43,1 х 63,5 см. Зображення: © Maurizio Cattelan, всі права застережено. Фото: Fred Romero, CC BY 2.0 через flickr.com.

2016-й, коли було встановлено цю рекордну ціну, став роком несподіваного повернення Каттелана. Ще у 2011 р. після своєї великої ретроспективної виставки у Музеї Ґуґґенхайма митець заявив, що йде з мистецтва: мовляв, баста, йду на пенсію [13]. Після п’яти років «пенсії» Мауріціо Каттелан у 2016 р. несподівано потішив публіку, презентувавши новий шедевр – унітаз, за формою такий самий, як більшість його колег утилітарного призначення, але виготовлений зі справжнього вісімнадцятикаратного золота. Арт-об’єкт отримав назву «Америка».

A-banana-and-a-horse-and-a-cat-and-cattelan_05

Мауріціо Каттелан, Америка (2016). Музей Гуггенхайма, 2016 р. Зображення: © Maurizio Cattelan, всі права застережені. Фото: Olga e Zanni, CC BY-NC-ND 2.0 через flickr.com.

Сам художник відмовився давати інтерпретацію своєї роботи, надавши цей привілей іншим. Один з британських критиків описав «Америку» Каттелана як коментар про надмірну розкіш, символ надзвичайно високої вартості творів мистецтва і любові людей до їхнього перегляду [14]. Справді, багатьох людей цікавить, те, що дорого коштує. А от чи Мауріціо Каттелан дійсно турбований надмірною розкішшю, залишається тільки здогадуватись. Скільки коштувало виготовлення золотого унітаза, митець відмовився повідомляти, але за приблизними оцінками у 2016 р. його собівартість могла становити близько 1 млн дол. (вага складала 103 кг). «Америку» експонували протягом цілого року не де-небудь, а у вбиральні Музею Ґуґенхайма: на шедевр можна було не лише поглянути і зробити фото, а й використати за його прямим призначенням – арт-об’єкт був під’єднаний до каналізації. Скористатися золотим унітазом можна було за попереднім записом, а на культурні потреби надавалося три хвилини, аби не створювати чергу.

Сучасний французький філософ Жиль Липовецький (Gilles Lipovetsky), який досліджує такі теми як мода і розкіш, якось відзначив, що сьогодні, як ніколи раніше, надзвичайно багато людей має доступ до різноманітних культурних заходів і явищ, але це більше не сприяє розвитку: глядачі не бажають навчатися (мова, звісно, не про всіх, а про загальну тенденцію), а відвідують музеї та визначні пам’ятки заради видовища [15]. А коли видовище пропонує ще й такий досвід, як «Америка» Каттелана, це комбо: протягом року можливістю побачити і відчути золотий унітаз скористалося 100 тис. відвідувачів.

У 2019 р. Мауріціо Каттелан зі своєю «Америкою» знову став ньюсмейкером – унітаз вкрали. Сталося це в Англії у Бленхеймському палаці, резиденції герцогів Мальборо і об’єкті всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, де в одній з кімнат у 1874 р. народився Вінстон Черчилль. Витвір мистецтва встановили навпроти тієї самої кімнати і, як належить, під’єднали до каналізації. Від посиленої охорони відмовилися, оскільки унітаз був зафіксований до труби і, як здавалося, це мало зупинити потенційних крадіїв. Хто ж наважиться займатися такою брудною справою, ризикуючи бути поміченим, заради понад ста кілограмів золота? Виставка протрималася два дні. Резиденцію герцогів затопило – злодії не полінувалися брутально викорчувати твір мистецтва, запхали його до авта й зникли. Сам автор «Америки» спершу гадав, що це розіграш у його власному стилі, а незабаром йому довелося спростовувати чутки, нібито саме він і був організатором викрадення [16].

Четверо підозрюваних у цій справі постали перед судом тільки наприкінці 2023 р. Лише один з них, затятий крадій, який вже відбував тюремне покарання за інший злочин, у квітні 2024 р. визнав себе винним у крадіжці зі зломом, змові, конвертації чи збуті вкраденого майна. Отже, унітаза вже немає у його первісному вигляді – ймовірно, його розплавили, адже продати велетенський шмат золота у такій конфігурації було б дуже складно. Сьогодні «Америка» могла б коштувати близько 6 млн дол., а, може, й більше завдяки ажіотажу в медіа. До речі, десь існують ще дві «Америки» Каттелана: як згодом повідомив митець, всього було три екземпляри [17].

2019-й відзначився ще однією «подією століття»: арт-дилер Еммануель Перротен представив на ярмарку «Арт Базель» у Маямі новинку від Мауріціо Каттелана під назвою «Комедіант», або «Комік» («Comedian»). Три екземпляри «Комедіанта» продавалися окремо по 120 тис. дол. кожен. Екземпляром був звичайний банан, приклеєний до стенду шматком звичайної клейкої стрічки. Митець ретельно попрацював, розробивши до кожного арт-об’єкта інструкцію, згідно якої банан має бути жовтим і клеїтися під певним кутом. Як часто їх потрібно міняти – це вже на розсуд власника. Сенсацією банан став завдяки художнику грузинського походження Девіду Датуні, який спокійнісінько перед публікою і журналістами зняв один і з’їв, назвавши свій перформанс «Голодний художник». З’їдений Датуною арт-об’єкт замінили на свіжий. Після того, як на ярмарку успішно продали два примірники «Комедіанта» по 120 тис. дол., арт-дилер вирішив, що третій вартий 150 тис., який також придбали (один поповнив колекцію Музею Ґуґґенхайма).

A-banana-and-a-horse-and-a-cat-and-cattelan_06

Мауріціо Каттелан, Комедіант (2019), банан, клейка стрічка. Зображення: © Maurizio Cattelan, всі права застережено. Фото: Second-Half Travels, CC BY-NC 2.0 через flickr.com.

У 2023 р. цей концептуальний твір позичили для корейського приватного музею «Ліум», де місцевий художник-студент теж вирішив, що банан існує для того, аби його з’їли, так і зробивши. Жодних претензій до пожирачів мистецтва від Мауріціо Каттелана не надходило. Претензії через банан висунули йому самому: художник Джо Морфорд подав до суду за порушення авторських прав, заявивши, що Каттелан вкрав ідею його роботи «Банан і апельсин». У 2023 р. справа завершилася тим, що суд Флориди позов Морфорда відхилив.

Банан Каттелана є гарною ілюстрацією того, що ціна мистецтва і готовність за нього платити залежать від уявлення про його високу символічну цінність. Аби продати банан за 120 тис. дол., у свідомості споживача попередньо має сформуватися уявлення про його винятково високе значення. Складовими цієї ефемерної символічної цінності є бренд відомого художника, його арт-дилера та арт-ярмарку. Той самий об’єкт в іншому контексті (в іншій галереї, на іншому ярмарку, під брендом іншого митця або просто у звичайному супермаркеті) матиме у свідомості споживача іншу цінність, яка безпосередньо впливає на вартість.

Навесні 2024 р. у світі мистецтва дехто несподівано дізнався, що Мауріціо Каттелан – «глибоко політичний художник» [18]. 30 квітня у галереї Ларрі Ґаґосяна відкрилася виставка Каттелана «Неділя», на якій були представлений його «Кульовий живопис» («Bullet Paintings») – шістдесят чотири сталеві панелі, вкриті справжнім золотом, зі слідами від куль. Як було заявлено, робота мала на меті привернути увагу до насильства з використанням зброї та розколу в американському суспільстві. Невдовзі новину про цей критичний суспільно значущий проект перебило інше повідомлення: художник Скотт Аллан, чия виставка, за дивним збігом, відкрилася у Нью-Йорку у той самий день, звинуватив Мауріціо Каттелана у плагіаті і подав позов. Каттеланові позолочені пластини дуже схожі на сталеві пластини Аллана, який створював їх ще з початку 2000-х рр., тож припускають, що Каттелан міг бачити роботи свого колеги, хоча до них обох щось подібне робили інші митці. Побачимо, чим завершиться ця історія.

І нещодавно знову нагадав про себе банан Каттелана: на аукціон «Сотбіс», який відбудеться 20 листопада 2024 р. у Нью-Йорку, виставили один з «Комедіантів», попередньо оцінивши від 1 до 1,5 млн дол. На тлі загального спаду арт-ринку протягом 2023-2024 рр., особливо у найвищому ціновому сегменті, дуже перспективною виглядає інвестиція у концептуальний твір, який існуватиме, доки існують банани, клейка стрічка і немає перебоїв з їхнім постачанням – майже вічно. Дочекаємося результатів аукціону і побачимо, чи іронія була доречною.

Треба сказати, що ринок Каттелана обвалився, про що свідчать результати аукціонних продажів: у 2016 р. його річний аукціонний оборот становив близько 18,2 млн дол., у 2017 р. продажі впали на 80 % і становили 3,5 млн дол., а протягом останніх двох років – лише кілька сотень тисяч [19] (з позицій арт-ринку це складно не назвати катастрофою). Із ультрамодних деякі роботи Каттелана перетворилися на ризикову для репутації колекціонера річ. Те, чим мільярдери раніше пишалися, зараз ліпше зайвий раз не виставляти на показ. Наприклад, робота «Стефані» (2003) – скульптура у вигляді оголеного торсу Стефані Сеймур, топ-моделі і дружини мільярдера Пітера Бранта, яка висить на стіні, як мисливський трофей, чому вона й отримала свою другу неформальну назву – «Трофейна дружина». Сьогодні мистецтво із сексистським присмаком не зробить особливої честі ані автору, ані власнику.

А до чого ж тут кіт, анонсований у заголовку? «Кіт Каттелана» – насправді не його кіт. Чергову жертву «концептуальної таксидермії» презентували як роботу Каттелана провокативні художники-пранкери, брат і сестра Єва та Франко Меттес, відомі також як «0100101110101101.org», вирішивши довести світу мистецтва, що оригінальності не існує. У 2011 р. Меттеси, які вже мали значний перелік містифікацій, здійснили черговий розіграш: в одній з галерей Гьюстона (штат Техас) художники виставили роботу «Кітт» («Catt», 2010) – опудало кота у пташиній клітці, зверху на якій сидить маленька канарка. «Кітт» позиціонувався як новий шедевр Каттелана – додаткова літера «т» у назві свідчила, що це саме Каттеланова робота [20]. Ця таксидермічна скульптура була скопійована з популярного інтернет-мему «Epic fail» («Велика невдача»).

A-banana-and-a-horse-and-a-cat-and-cattelan_07

Кітт (2010), Єва і Франко Меттес. Зображення: © Eva and Franco Mattes, всі права застережені. Фото: Terence Faircloth, CC BY-NC-ND 2.0 через flickr.com.

Світ мистецтва зустрів цей блеф із захватом: за словами самих Єви і Франко Меттес, у перший день виставки «шедевром Каттелана» зацікавилися троє великих колекціонерів [21]. Через місяць вирішили завершити цей проект і нарешті зізнатися, що це був розіграш. Так світу мистецтва нагадали про снобізм, невиправдано високу цінність «шедеврів», брендів і будь-яких об’єктів [22]. Хоча про існування цих явищ багатьом і так добре відомо. Навряд чи можна викорінити снобізм, та й без нього якість життя значної частини художників значно погіршилася б, якби їхні твори дійсно оцінювали винятково за ідею (тим паче, що оригінальних ідей не існує, як твердо переконаний дует Меттесів). Що точно вдалося братові й сестрі, то це хайп та піар на імені Каттелана, який саме був на піку своєї популярності. Ось така історія кота, який послужив самореалізації пранкерів.

Посилання:

^1,2. Becoming Maurizio Cattelan. ixora.io. 2018. May 7

^3,4. Hooper J. Former lover accuses Cattelan of stealing her ideas. The Guardian. 2005. Jul 19

^5. Pontone M. Is Maurizio Cattelan’s Latest Work a Copy? Hyperallergic. 2024. May 13

^6. Hahn C. Maurizio Cattelan. Artmag. 1995. Avril, № 201

^7. Hall E. «Maurizio Cattelan Is Dead». Artforum

^8. Flogging a dead horse. The Guardian. 2001. Jun 28

^9,10. These are all of Maurizio Cattelan’s Horse sculptures. Public Delivery. 2024. September 20

^11. Lauter D. Who Gets Credit for Conceptual Art? Inside the Paris Courtroom Where a Sculptor Is Fighting Maurizio Cattelan’s Gallery for Recognition. Artnet. 2022. May 16

^12. Maurizio Cattelan (B. 1960) Him. Christie’s

^13. Swanson C. Mister Wrong. New York Magazine. 2011. Oct. 21

^14. Jones J. The Guggenheim's monstrous golden toilet sums up the obscene art world. The Guardian. 2016. Apr. 20