 |
 |
 |
|
MODERN ART BUSINESS IN CLASSICAL TRADITIONS: HOW MODERN ARTISTS USE THE WORK OF ASSISTANTS AND HOW IT DIFFERS FROM THE PRACTICE OF OLD MASTERS
May 02, 2024
In the modern art market, the approach to determining the authorship and value of art objects is significantly different for the works of old masters and for modern artists. The work created by a famous old master is valued very highly, while the work created by him together with his students is less so. If it belongs exclusively to students, then it can cost thousands of times cheaper than the work of their famous teacher. But for the works of modern artists, everything is different: the fact that their art objects can be made by hired workers is considered something that does not diminish their value and does not call into question the authorship.
Не секрет, що сьогодні чимало успішних художників в усьому світі використовують помічників. З великою командою асистентів часто працюють фотографи. «Спеціально навчені люди» займаються підбором моделей, освітленням, реквізитом. Фотограф, як режисер, керує цим процесом і в потрібний момент робить серію знімків. Постобробкою фото, друком, оформленням займаються окремі фахівці. Так працює відомий американський фотограф Грегорі Крюдсон, чиї меланхолійні, загадкові фото схожі на кадри з кінострічок Девіда Лінча. Велика знімальна команда Крюдсона і солідний бюджет нагадують зйомки справжнього фільму.
Грегорі Крюдсон за роботою. Джерело: Ben Shapiro/pinterest.com
Коли подібним чином з великою командою асистентів працює сучасний скульптор або живописець, це іноді сприймається як явище незвичне і навіть не зовсім етичне, адже звичний для багатьох образ художника – це творча особистість, яка всі свої ідеї втілює самостійно. Нерідко асистенти художників повністю виконують всю роботу зі створення арт-об’єкта від початку до кінця, оскільки він бажає пришвидшити виробничий процес і не має відповідних навичок для самостійної реалізації своїх ідей. Такий митець часто виконує роль замовника робіт та «контролера якості» у виробничому цеху. Звичайно, всі роботи продаються під брендом замовника. Яскравий приклад – це діяльність Джеффа Кунса.
У постмодерністській парадигмі мистецтвом може стати будь-яка дія, жест, ідея (як оригінальна, так і запозичена) або будь-який готовий об’єкт, презентований художником. Образ творця, який одноосібно виконує всі етапи роботи, сьогодні вважається застарілим і обмеженим. Варто визнати, що ці ідеї виявилися дуже привабливими для арт-бізнесу.
Митці, на яких працюють помічники, – явище не нове. І античні, і ренесансні майстри тримали майстерні, де їм допомагали у роботі учні. Фактично, це були підприємства, які працювали на замовлення. Але між сучасною практикою залучення асистентів та давньою традицією є певна відмінність (як то кажуть, є нюанс). На відміну від деяких сучасних художників, старі майстри самі володіли технічними прийомами рисунку, живопису, скульптури і їхні помічники мали інший статус, ніж сучасні асистенти. Це були учні, які платили художнику за навчання і у процесі виконання різних робіт переймали його майстерність. Від простих завдань (приготування фарб, натягування полотна) вони поступово переходили до складніших справ: рисування скульптур, копіювання робіт майстра, виконання окремих деталей у його роботах. Досягши високого рівня майстерності, учень міг самостійно від початку до кінця створити витвір мистецтва.
Гарною ілюстрацією роботи у старовинній майстерні є гравюра початку XVІІ ст. під назвою «Color olivi» («Олійна фарба»), автором якої є Джованні Страдано, відомий також як Йоганн Страданус. Ця робота присвячена відомому нідерландському художнику Яну ван Ейку. У центрі зображення – сам майстер, а по колу за годинниковою стрілкою показані усі стадії учнівства: від розтирання пігментів до написання портрета з натури.
Йоганн Страданус «Олійна фарба» (близько 1600 р.). Джерело: commons.wikimedia.org
Опанувавши всі тонкощі, учні часто відкривали власні майстерні, де передавали свої знання новому поколінню. Художник міг пишатися тим, що його учень став популярним самостійним майстром, це було плюсом до його власної репутації. Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель і багато інших відомих художників вийшли з майстерень інших митців і згодом мали власних учнів-помічників. У XVII ст. серед найвідоміших художників, які залучали до роботи учнів, були Рембрандт і Рубенс, які надавали перевагу не початківцям, а тим, хто вже встиг чогось навчитися в інших майстрів. Відомим асистентом Рубенса був Антоніс ван Дейк, який одночасно керував власною майстернею.
Учні старих майстрів суттєво підвищували продуктивність тогочасного мистецького «бізнесу». Тій самій меті слугують асистенти й сьогодні. Але їх наймають не для того, щоб чогось навчити і «передати майстерність». Це кваліфіковані працівники, які мають виконувати поставлені замовником завдання. Ці асистенти мають певний «бонус»: не вони платять художникові, а він їм. Але, на відміну від учнів старих майстрів, імена помічників сучасних художників, за рідкісними винятками, зазвичай залишаються невідомими.
Традиція залучення до роботи помічників тривала досить довго. Тільки у другій половині ХІХ ст. з цією практикою остаточно порвали імпресіоністи та постімпресіоністи, які працювали самостійно. Відтоді індивідуальна робота художника, який сам створює своє мистецтво, стала надзвичайно поширеною. Саме так зазвичай уявляється справжній художник.
У ХХ ст. знову почав залучати асистентів і поставив виготовлення своїх робіт на потік Енді Ворхол, заснувавши у 1963 р. свою відому майстерню «Фабрику». Це був концептуальний хід: поп-арт обігрує зразки масової культури і предмети повсякденного вжитку, тож цілком доречним і «органічним» було масове виготовлення мистецтва у цьому стилі. Ворхол говорив: «Я хочу бути машиною». Йому належить ще одна відома фраза: «Робити гроші – це мистецтво, працювати – це мистецтво, а гарний бізнес – це найкраще мистецтво».
«Фабрика» Енді Ворхола була буквально фабрикою – підприємством, де наймані помічники, як на конвеєрі, виготовляли шовкографії під керівництвом художника. Він залучав асистентів до зйомок у своїх фільмах, роблячи з них «супер-зірок Ворхола», а також до такої оригінальної справи як оксидаційний живопис сечею, «piss painting». На роль помічників Ворхол відбирав колоритних, часто маргінальних персонажів (наркозалежних, акторів з «фільмів для дорослих»), які мали створювати у його майстерні богемну атмосферу.
«Фабрика» – нью-йоркська студія Енді Ворхола. Фото: Runway Magazine/pinterest.com
Працею асистентів користувалося і продовжують це робити немало інших відомих художників ХХ і ХХІ століть. Такасі Муракамі у 1996 р. заснував свою майстерню-фабрику під назвою «Hiropon», а у 2001 р. на її основі виник новий проект – «Kaikai Kiki» з офісами у Токіо та Нью-Йорку.
Помічники працюють у студії Такасі Муракамі. Джерело: widewalls.ch
Британський художник Люсьєн Фрейд, онук засновника психоаналізу, мав помічника на ім’я Девід, якого не надто шанобливо називав «рабом Дейвом» («Dave the Slave»). Ще один приклад – провокативний авангардний дует Гілберт і Джордж: їхні фото-колажі наприкінці 1980-х виготовляли Джейк і Дінос Чепмени. Згодом вони й собі найняли команду працівників. Брати Чепмени належать до групи «Молодих британських художників» і, як відомо, у 90-х та 2000-х цей бренд зробив популярним відомий колекціонер, арт-дилер і майстер піару Чарльз Саатчі. Найвідоміший і найуспішніший учасник «Молодих британських художників», Деміен Хьорст, перевершив усіх британців за масштабом свого арт-бізнесу.
Напевно, саме Хьорст найчастіше зазнавав критики через те, що майже всю роботу за нього виконують помічники. У його великій серії «точкових картин» («Spot paintings»), яка складається з 1500 робіт з різних поєднань різнокольорових крапок, сам Хьорст зробив власноруч лише 5. До багатьох інших його проектів також залучалися асистенти.
Деміен Хьорст (праворуч) у своїй лондонській майстерні. Фото: David Davson, ft.com
Завдяки власній підприємливості та просуванню впливовими арт-дилерами (Чарльзом Саатчі, Ларрі Ґаґосяном, Джеєм Джопліном) Хьорст у 2000-х рр. став, напевно, наймоднішим митцем, чиї роботи бажали мати у своїй колекції мільярдери з різних країн. Сьогодні Хьорст – найбагатший художник у світі: його статки у 2023 р. оцінювали у приблизно 700 млн дол.
До 2020 р. на Деміена Хьорста у кількох майстернях працювало близько сотні працівників. Під час пандемії він звільнив 63 людини, хоча й отримав для підтримки свого бізнесу від британського уряду позику у розмірі 15 млн фунтів стерлінгів. Це викликало хвилю обурення в арт-середовищі та пресі. Одним з тих, хто критично ставиться до Деміена Хьорста і його практики залучення найманих працівників, є інший відомий британський художник – Девід Хокні. Прихильники Деміена Хьорста стверджують, що критика є невиправданою, оскільки Хьорст – концептуальний митець, який ставить під сумнів традиційну концепцію авторства і досліджує природу художнього виробництва в сучасних умовах. Сам художник розповідав про свій страх перед живописом, тому й залучив асистентів, в яких робота виходить значно краще.
Найвідоміший американський художник, який виконує роль генератора ідей і «генерального директора» великого виробництва, – це колишній брокер з Волл Стріт Джефф Кунс. У 1980-х рр. він привернув до себе увагу умисно підкресленою, кричущою банальністю та кітчем і отримав потужну підтримку з боку «консорціуму» дуже впливових на арт-ринку осіб: арт-дилерів Ларрі Ґаґосяна, Роберта Мнучіна, Ілеани Соннабенд, колекціонерів-мільярдерів Пітера Бранта, Дакіса Жоанну, родини Бродів та багатьох інших, які підтримували високі ціни на його роботи. На сьогодні Джефф Кунс має звання найдорожчого живого художника, чия робота була продана на аукціоні за рекордну суму: у 2019 р. скульптуру Кунса «Кролик» продали на «Крістіс» у Нью-Йорку за 91,1 млн дол. Роботу придбав арт-дилер Роберт Мнучін для менеджера хедж-фонду і відомого мільярдера Стівена Коена.
Джефф Кунс зі своїми помічниками. Фото: thefineartblog/twitter.com
Кунс пояснює, чому не бере участі у реалізації своїх задумів, тим, що цікавих ідей в нього дуже багато, а необхідних навичок немає і життя лише одне: якби йому самотужки довелося виконувати всі етапи роботи, то протягом року він не зміг би завершити навіть одну картину. Всі скульптури і картини повністю виготовляються найманими працівниками, які роблять те, що сам Кунс не може. Його справа полягає у тому, щоб знайти ідею і ретельно контролювати роботу майстрів (на виготовлення окремих складних арт-об’єктів може піти кілька років). Ідеї Кунс часто запозичує з фото, картин і скульптур інших авторів, за що притягувався до суду за плагіат і потрапляв у незручні ситуації. Відомий випадок – це поява великої надувної скульптури «Сидяча балерина» за мотивами порцелянової статуетки української керамістки Оксани Жникруп, на яку ще поширювався захист авторського права (її оригінальна робота мала назву «Балерина Лєночка на пуфику»). Але у цьому випадку є свій плюс: завдяки резонансному викриттю Джеффа Кунса у запозиченні роботи без дозволу спадкоємців авторки багато хто у світі вперше почув про українську майстриню.
Скульптура Оксани Жникруп (ліворуч) і Джеффа Кунса. Фото: The Art Newspaper/twitter.com
У різні роки підприємство Джеффа Кунса налічувало різну кількість співробітників. На нього працюють окремі відділи живопису, скульптури та 3D-дизайну. Напередодні великих виставок чисельність персоналу могла суттєво збільшуватися і доходити до 150 працівників. У 2015 та 2019 рр. Кунс провів кілька раундів звільнень, зазнавши звинувачень у тому, що не виплатив звільненим вихідної допомоги. Зараз на нього працює кілька десятків осіб. До речі, теперішня дружина митця, Джастін Вілер-Кунс, у шлюбі з якою народилося четверо дітей, з 1990-х рр. працювала на нього як асистентка.
Справи художника сьогодні йдуть не так добре, як раніше, його продажі суттєво впали. Але, якщо вірити рейтингам найзаможніших митців, статки в Джеффа Кунса досить солідні і він посідає третю сходинку зі своїми 500 млн дол. Скільки сьогодні отримують працівники Кунса, точно невідомо. У 2019 р. у пресі з’явилася інформація, що скульптору-обробнику каменю у його майстерні платять від 15 до 18 дол. на годину.
Джеффа Кунса називають «королем кітчу». Цікаво, що у США таке саме звання заслужив ще один художник – відомий автор ідилічних пейзажів Томас Кінкейд. Якщо кітч Кунса розрахований на публіку елітарну і заможну, то роботи Томаса Кінкейда – на масового споживача. Сам художник не вважав себе представником кітчу і гостро реагував на критику. Кінкейд називав себе «Художником світла» і зареєстрував однойменну торгівельну марку.
Томас Кінкейд. Фото: Breaking News/pinterest.com
Так само, як і на Джеффа Кунса, на Томаса Кінкейда працювали сотні працівників, щоправда, вони виготовляли не оригінальні роботи, а репродукції. На відміну від Кунса, Кінкейд володів технікою живопису і сам написав немало картин, але згодом відмовився від продажу оригіналів на користь прибуткової справи з масового виготовлення принтів та сувенірів, які продавалися у мережі, що налічувала близько 350 галерей. Оригінальні авторські копії засвідчувалися унікальним номером та автоматично нанесеним підписом Томаса Кінкейда особливою фарбою, яка містила ДНК художника завдяки додаванню його крові або подрібненого волосся. За додаткову плату з покупця художники-помічники могли вручну нанести на друковану копію кілька живих мазків. У 2000-х рр. кожна двадцята американська родина мала вдома репродукцію Кінкейда. Після його смерті у 2012 р. від передозування алкоголю і транквілізаторів бізнес «Thomas Kinkade Studios» успішно продовжує працювати.
Між створенням мистецтва, яке позиціонується як елітарне, та виготовленням недорогих інтер’єрних картин сьогодні нерідко стирається межа: цими роботами однаково можуть займатися «бригади» найманих працівників. Можна згадати китайське село Дафен, де працює кілька тисяч майстрів. Вони спеціалізуються на виготовленні недорогих копій відомих шедеврів, які часто купують для оформлення офісів, готельно-ресторанного бізнесу. У 2010-х рр. 60 % усього олійного живопису, який продавався на світовому арт-ринку, виготовлялося в Дафені. І до Китаю переносять своє виробництво деякі сучасні митці, подібно до того, як це роблять виробники промислових товарів. Нью-йоркський художник-портретист Кехінде Вайлі (Kehinde Wiley), який має велику популярність серед американських політиків і зірок шоу-бізнесу, ще у 2006 р. відкрив ще одну студію у Пекіні і найняв близько десятка працівників, щоб не відставати від вимог ринку і скоротити витрати виробництва. Які функції виконують асистенти, а яку частину роботи – сам художник, достеменно невідомо.
Кехінде Вайлі (праворуч) і створений ним портрет Барака Обами. Джерело: Kelly McCall/pinterest.com
Отож, сьогодні працює арт-індустрія, яка дещо нагадує практику майстрів минулого. Головна відмінність полягає у статусі сучасних асистентів, які є не учнями, а оплачуваними найманими працівниками. Окремі художники, наприклад, Джефф Кунс, відверто говорять про те, що не володіють художніми навичками і велика команда помічників виконує всю роботу. Дехто не бажає розкривати всі «секрети виробництва» і уникає прямої відповіді на питання журналістів з приводу того, наскільки значна роль найманих фахівців у роботі митця.
Крім того, на сучасному арт-ринку підхід до визначення авторства та цінності предметів мистецтва суттєво відрізняється для робіт старих майстрів і для сучасних художників. Робота, створена відомим старим майстром, цінується дуже високо, а виконана ним спільно з учнями – менше. Якщо ж вона належить виключно учням, то може коштувати у тисячі разів дешевше, ніж робота їхнього відомого вчителя. Показовий приклад трапився з картиною Леонардо да Вінчі «Спаситель світу». Тривалий час її автором вважався хтось із леонардесків – учнів великого майстра. І ціна була відповідна: у 2005 р. вона коштувала лише 1 175 дол. Після того, як картину визнали роботою самого Леонардо да Вінчі, у 2013 р. її продали вже за 127,5 млн дол. У 2017 р. на аукціоні «Крістіс» картина пішла з молотка вже за рекордні 450 млн дол. Але згодом фахівці паризького Лувру дійшли висновку, що все ж таки вона написана не самим Леонардо, а разом з учнями, що поставило під питання її високу цінність. З цієї причини Лувр відмовився приймати картину «Спаситель світу» для великої виставки у 2019 р. А от для робіт сучасних художників все інакше: той факт, що їхні арт-об’єкти можуть виготовляти наймані працівники, вважається таким, що не применшує їхню цінність і не ставить під сумнів авторство. Таким чином, для ринку класичного мистецтва принципово важливим є і відоме ім’я художника, і визначення фактичного автора, а для сегменту сучасного мистецтва першочерговим стало саме ім’я, одним словом – бренд.
Джерела:
Автори: Степан Максимов, Олена Радаєва
|
