МЕНЮ
ПЕРСПЕКТИВА
КУРС ВАЛЮТ
ОПРОС
КОНТАКТЫ
PDF Печать E-mail

МЫСЛИ ВСЛУХ: МАНИФЕСТ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА

 

01 апреля 2016 года

 

Просматривая последнюю информацию в СМИ, лично участвуя в работе коллегий и общественных советов при различных органах государственной власти, мы с удивлением отмечаем интересный и одновременно неприятный момент – Фонд государственного имущества Украины на сегодняшний день остается практически чуть ли не единственной государственной структурой, в которой роль общественности, по сути, равна нулю.

 

 

Thoughts-aloud-Civil-Society-Manifesto

 

 

И не стоит искать виновных в этом только в персоналиях руководителей Фонда – наиболее виновна сама профессиональная среда оценщиков, которая очень привыкла жить по принципу «так удобно». Удобно не подвергаться на разгромную рецензию со стороны Фонда. Удобно «участвовать в конкурсе по оценке» (условный конкурс с достаточно конкретным результатом) и «побеждать» в нем. Удобно ждать, выбрав «мудрую» позицию – «Мы – над процессом» (а на самом деле – ожидая со стороны, что из этого всего получится).

 

 

 

ДУМКИ ВГОЛОС: МАНІФЕСТ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

 

 

Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде.

Тарас Григорович Шевченко

 

 

Час – невблаганна річ. Він минає, тече, як вода крізь пальці. І не прискорити його, не приборкати, не пустити у потрібному для тебе темпі. Але, виявляється, його можна зупинити. На догоду – комусь чи чомусь, амбіціям, ілюзії особистого спокою і «стабільності».

 

З настанням перших у цьому році по справжньому теплих днів, чомусь згадалася весна 2013 року. Така ж тепла, але – сонна і тиха. Ще «застійна», ще нікому ні до чого немає діла, ще від твоєї точки зору і погляду нічого не залежить. Спить природа, спить суспільство, дрімають ідеї. Тільки не знайде собі місця заколисувана совість.

 

Весна ж цього року обіцяє бути не тільки гарячою за градусом температури надворі, але і за тим внутрішнім розжаренням, у якому живе наше суспільство. Події осені-зими 2013-2014 років стали таким могутнім зсувом громадської свідомості, що його важко було уявити. Те, що відбулось тоді – це не тільки і не стільки відстоювання європейського вибору чи бажання привести до влади якусь з партій. Це бажання сказати голосно і без страху: «Я – ЛЮДИНА». І хочу жити за законами, які потрібні і зрозумілі всім, а не тільки жменьці «обраних».

 

Тому зараз за змінами у владі ми стежимо так зацікавлено, призначення на ті чи інші посади сприймаємо схвально чи болісно. Бо важливо – не втратити віру в те, що дуже велика ціна, заплачена за струс владного айсберга, не марна. Що дійсно будуть реформи, а не їх імітація. Що будуть зруйновані і забуті «схеми» і «схемочки», які не мають нічого спільного з технікою, хіба що – технікою особистого збагачення.

 

Цьогорічна весна хоча і радує теплом, але водночас додає ще й тривоги. Тривоги за те, що у лавах «сильних світу цього» з’являються до болю (дійсно – до болю!) знайомі обличчя і прізвища. Бо боляче згадувати, як завдяки цим постатям було започатковано або вдосконалено процеси, далекі від принципів ринкової економіки, норм моралі та й різних кодексів – як етичних, так і юридичних. Боляче згадувати, як було згаяно час на імітацію процесу «співпраці з громадськістю», весь сенс якого зводився до простого: у разі потреби викрутити руки, переконати в тому, що з будь-якого питання є дві точки зору – владна і неправильна.

 

Таке не забувається. Навіть на рівні того, що майже фізично відчуваєш у таких ситуаціях втрату поваги до СЕБЕ, до того, що погодився йти на компроміс, межі якого не варто було переходити.

 

І ось – ті ж обличчя знову «над нами». Змінилась мова, її тональність. Але суть дій – незмінна: відстоювання власних чи вузькокланових інтересів ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ. І наша віра у можливість і необхідність змін, наша готовність працювати задля справжнього руху вперед, а не імітації цього процесу – для них лише сентименти, нічого не варті емоції.

 

Мабуть, самі «нові старі» постаті сприймають своє повернення до влади як тріумф. Мовляв, без нас – ніяк. Але таке повернення може стати для них останньою висотою, за якою прірва і забуття всіх їхніх «славних справ». Бо вони вже достатньо переходили – від уряду до уряду, від партії до партії, від совісті до її замінника.

 

Наскільки тривалою буде їх чергова (хотілося б вірити – остання!) «посадка у владу», залежить і від нас, дорогі наші сучасники і колеги по професійним цехам. Не треба думати, що від нас нічого не залежить. Залежить. Ми можемо багато. Ми можемо не тільки допомогти армії, але й навести лад у своїх професійних сферах. Для цього варто – не пригинати голову. Не чекати, коли «хтось» вступить у двобій з імітаторами-лицемірами, які раптом стали «державниками» і «євроінтеграторами», маючи найголовнішу мету – ЗАЧИСТИТИ. Сліди своїх попередніх «польотів». Наслідки «бурхливої» діяльності на тій чи іншій посаді. Зрештою, нашу пам'ять про їх інші обличчя та інакші пісні.

 

Переглядаючи останню інформацію у ЗМІ, особисто беручи участь у роботі колегій та громадських рад при різних органах державної влади, ми з подивом відзначаємо цікавий і водночас прикрий момент – Фонд державного майна України на сьогоднішній день залишається практично чи не єдиною державною структурою, в якій роль громадськості, по суті, дорівнює нулю.

 

І не варто шукати винних у цьому тільки в персоналіях керівників Фонду – найбільш винне саме професійне середовище оцінювачів, яке дуже звикло жити за принципом «так зручно». Зручно не наражатись на розгромну рецензію з боку Фонду. Зручно «брати участь у конкурсі з оцінки» (умовний конкурс з досить конкретним результатом) і «перемагати» у ньому. Зручно чекати, обравши «мудру» позицію – «Ми – над процесом» (а насправді – очікуючи збоку, що з того всього вийде).

 

Нещодавно довелось почути від одного колеги, що наша професійна спільнота, мабуть, занадто спокійна. Дозволимо не погодитись з визначенням «спокійна». Швидше – байдужа. Байдужа до того, що не стосується особисто нас конкретно зараз і в обставинах, що мають вагу для нас і нашої роботи.

 

При належній ролі і місці громадських організацій не мала б шансу вийти за межі ФДМУ нова редакція Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Оскільки це – плід чиновницького свавілля, що прикривається гучними фразами про захист інтересів держави, необхідність оновлення, покращення, збільшення і примноження. Примноження – безперечно. Примноження густого туману, що його напускають люди, які і самі себе навряд чи бачать у більш-менш віддаленій перспективі на місцях, які зараз займають.

 

А що професійне середовище? А професійне середовище мовчить. Ностальгічно згадує часи, коли «було краще», і мріє про те, «аби не гірше». Та варто згадати, що з цього приводу писав великий Данте: «Найжаркіше місце в пеклі призначене тим, хто в пору моральної кризи зберігає нейтральність». Мовчати в ситуації, коли професія стоїть на межі катастрофи – неприпустимо. Мовчати – значить бути співучасником всіх тих жахливих діянь, які сьогодні вчиняються на очах у всієї спільноти.

 

Не мовчімо, друзі, товариші, колеги! Щоб не втратити шанс на зміни, за які не буде соромно. Щоб не втратити рештки самоповаги. І щоб не справдились слова Ліни Костенко, які, хоч і написані ще минулого століття, але й нині звучать пронизливо-сучасно:

 

Шукайте цензора в собі.

Він там живе, дрімучий, без гоління.

Він там сидить, як чортик у трубі,

і тихо вилучає вам сумління.

 

Зсередини, потроху, не за раз.

Все познімає, де яка іконка.

І непомітно вийме вас – із вас.

Залишиться одна лиш оболонка.

 

Наразі маємо по-своєму унікальну ситуацію, коли до існуючої когорти дійсно відданих справі професіоналів та справжніх науковців від оцінки в професію прийшла яскрава і талановита молодь. І є серед нас небайдужі люди. І обов'язково об'єднаються професіоналізм, активність і небайдужість. І БУДУТЬ ЗМІНИ. Зважені, розумні і на користь – державі, справі, кожному з тих, хто працює в оцінці.

 

Переконані, що за цими справжніми змінами нинішні горе-керманичі, яким так солодко весь цей час спочивалося на лаврах, перебуваючи в авангарді професіоналів-імітаторів, спостерігатимуть вже десь збоку, адже будуть не біля керма, не на чолі процесу. Сподіватимемося, що остаточно і безповоротно. Бо час – таки невблаганна річ.

 

 

Віктор Дзюбко, Степан Максимов